Наприклад, із початку 1990-х років поширеним явищем літературного життя став напівсамвидав поетами-аматорами своїх збірок у провінційних типографіях або взагалі кустарним способом. Збірки ці часто мали назви на кшталт «Спів серця», «Струни моєї душі» або «Вічний рушій кохання». Такі книжки досі час від часу з’являються й дотепер, автори презентують їх зазвичай у провінційних бібліотеках, і саме в фондах цих книгозбірень вони знаходять свій пристанок на віки – такі собі таємниці на полицях, що недоступні широкому загалу.
В інтернеті ці тексти не знайдеш. Можливо, тому, що їхні автори й авторки не звикли викладати свої слова, думки й почуття у віртуальний простір. Їм ближче паперовий формат – традиційний, знайомий, зрозумілий спосіб поширення й «споживання» художніх текстів. А хтось із них, можливо, і хотів би поділитися доробком у цифровому світі, але вже не зможе…
Та ці автори й авторки іноді досягали справжньої поетичної висоти – коли вдавалося їм ті самі найтонші «струни душі» зачепити медіатором рядків, коли був чутний той самий «спів серця». Особливо це відчутно у віршах про повернення ліричного героя або героїні в рідне село на схилі літ. Тоді такі прості слова – дитинство, рідна хата, ґанок, батьки, яких уже немає, криниця, тополі, вишні, ясени і клени, і верби біля річки, і стежина, що тягнеться спочатку вздовж дороги, а потім повертає до ставків, сама курна дорога, що колись вела в великий світ, а зараз може привести в дитинство… – тоді такі прості слова знаходять відклик в душах як звичайних, так і вибагливих читачів.
Багато таких віршів заховані в підшивках місцевих чи відомчих видань, на забутих, пожовтілих шпальтах, що відбивають ритм і дух епохи, хоча і викривлюють, звісно, дійсність. Але все ж при певній вправності в читанні можна багато чого зрозуміти з них про час, коли вони були створені.
Увесь цей великий масив забутих текстів тепер майже недоступний широкій публіці. Тож чи не є одним із завдань людства – зберегти й оцифрувати всі ці культурні свідчення про себе?
Чи буде повною база знань про людство без низки віршів учителя-пенсіонера М. Тихого, надрукованих у міській газеті у 1970–1973 роках? Можливо, хтось скаже, що ця втрата в масштабі всього культурного продукту, що людство створило за весь час свого існування, невелика, що рядки якогось дилетанта жодної цінності не становлять. Але чи справді це так?
------------------------------------------------------------------------------------------
«Локальна література Полтавщини» – це не лише твори, створені на території Полтавської області, або твори авторів і авторок, пов’язаних із цим краєм.
Це насамперед література, глибоко вкорінена в Полтавщину, яка відображає природні й географічні особливості, культуру, історію та самобутність цього регіону. Це література, що ґрунтується на регіональних наративах і сприяє збереженню місцевої історії та культури.
Велику частину представлених творів становить аматорська література, розвиток якої у ХХ–ХХІ століттях не завжди збігається зі світовими чи навіть загальноукраїнськими літературними процесами цього періоду. Тому зміна домінуючих напрямів, течій і стилів у ній менш виражена, відбувається повільніше, а деякі явища взагалі можуть не проявлятися.
Понад 90 % текстів, доступних на сайті, оприлюднено в Інтернеті вперше.
«Проєкт Чураївна» стане у пригоді всім, хто цікавиться українською літературою, культурою та історією Полтавщини, а також науковцям, чиї дослідницькі інтереси охоплюють поняття «локальний текст», «літературний регіоналізм», Place-based literature, «екокритика» (Ecocriticism), «відчуття місця» (Sense of Place).
Читайте, досліджуйте та популяризуйте локальні літератури!
Немає коментарів:
Дописати коментар