Не страшні нам круті перевали і гори… – Ярослав Вечеренко

Не страшні нам круті перевали і гори.
На машинах ми в змозі весь світ обійти.

Місто моє золотаве – Степан Сухаренко

Я в тебе навік закохався,
В обіймах живу твоїх рук,
Місто моє золотаве,
Місто моє Кременчук.

Гапанчуки – Сава Чигирин

Цей дивний чоловік села здебільшого оминав, а коли дістався Гапонівки - зупинився.

В. Шевчук, "Сповідь", розд. І. Дефіс мій.))

СЦЕНА 1

ГАПОН йде, патлатий і знервований, на нім стара-перестара, вся попиляна, потрощена і порепана джинсова куртка. Видно, шо Гапонові не жарко. Така погода. Осінь. Темно.

Чай – Сава Чигирин

…вересня.

Здається, сонячно сьогодні не буде. Ще з учора електрика не з’являється. За вітром несе хмари з півдню. Теплий, чи шо, вітер?

Шерстяний Лемур сидить у мене на колінах й бурумсчить. Нема струму, та дощ є, і теж зі вчора. Але, як тут лишалася кава на одного, і коліщатко сухого спирту – то я нагрів собі ту каву, та все одно це замало для розігріву. Надворі ще пронизливіше, не хочу туди, але треба. Є парасоль. Вчора, коли заходив від озера крізь арку, небо двічі одповіло безгучним спалахом. Хмари досі летять. Година зараз десята, хвилин із двадцять, тільки-но проїхала собака вранішня. Порив вітру стрімкого. Дощ застукотів чутно. Гриби цього сезону ростуть дуже. Виступатиму в комедії під парасолем. Після ліфчика парасоль – найхимерніший, найпотворніший, найкумедніший витвір вікторіанської уяви.

Пхну стежкою… – Сава Чигирин

пхну стежкою. стирчать обабіч
шістнадцятого року бур’яни
гуркоче товарняк. оксана бабич
заховує кишеню під штани

Чахоня – Олег Головко

Хоча я затятий рибалка, та не пустодзоню.
Хоча я рибалка затятий, але не збрехав.
Яку у Дніпрі біля Крюкова брав я чахоню!
Яку я чахоню в Дніпрі біля Крюкова брав!

Знаки Лева – Сава Чигирин

Прощавай. – Отак? – Все одно забув диньку прихопити. – Ділися цигарками. – Тримай. – Дивитися на те, як цигарка зотліває йде час йде дим повисає пасмами і минає теж. Лишаюця ліс й виноград: достигнув бо та й де ж пані Пінська. І зо такими руками – теж йду. Замітати джменею зі столу розсипані ріжні рештки, смажені й зелені – ніхто не озирнувсь – ні –

Кремінь чув… – Іван Калениченко

В моїм краю легенди не шукати,
Човни кладуть узори на Дніпрі…
«Кремен» здавен легендами багатий.
Одвічні зорі – свідками вгорі.

Стас – Андрій Біт

   Декілька днів збираю кабіну після звістки про смерть Стаса Змія. Хочу сказати декілька слів, чим він був для мене. Пишу про нього я не вперше і не востаннє, це зрозуміло. І не тільки я. Бо Стас – це явище. Хоч я трішки знав його особисто, навіть трішки подорожував з ним, але сказати, що я знав його як юдину, важко. Стас – це легенда, яку він сам про себе створив. Поставив собі той пам’ятник нерукотворний. Помаранчевий Елвіс Кременчука. Це була рок-зірка, до якої можна було доторкнутись, побувати в неї вдома. І люди звідусіль тягнулися до нього. «Апельсиновое Безобразие», «Помаранчеве Неподобство», «Orange Disgrace» – не влазило в жодну шухляду. Будь-яке місто, що зустрічало їхнє шоу – отримувало рішучого культурного ляпаса. Люди залишалися ошелешеними і задоволеними, а місцеві команди назавжди запам’ятовували цей день. Але ШОУ. Це шоу не таке, як зараз. Уявіть собі злиденні дев’яності. Не було, на чому навіть грати. Стас і був тим самим шоу, яке він із себе робив. Загадковий і містичний Стас Шаман Змія. Культ, який створився навколо нього. Помаранчевий Мерлін Менсон. Фрік, на якого тикали пальцем на вулицях ошелешені кременчужани.

Тобі, мій Кременчук – Володимир Заліський

Стоять заквітчані садами
Твої будинки і заводи,
Продутий шквальними вітрами
Несе Дніпро до моря води.

Кременчук – Клавдія Теряник

Коли серце і стогне, і плаче,
Ніби кігтями рве його крук,
Де б шляхи не стелились, одначе
Я вертаюсь назад, в Кременчук.