– Поїду й я з тобою, а то ще хто-небудь украде у тебе масло.
– Овва, так таки і вкраде! – одгиркнувся чоловік.
– А що ж, хіба не правда?
– Авжеж брехня.
Сперечались, сперечались, а все ж таки жінки чоловік не взяв.
– Гляди ж мені, – наказує чоловікові жінка, стережи як ока, і на ступінь від воза не одходь, а як продаси масло, так не забудь: купиш чвертку солі, десяток тарані, пару мисок і мені очіпок, а то бач який, хоч смітник викинь.
– Добре, добре, – промовив чоловік і поїхав собі на ярмарок.
Усю дорогу він тільки й думав про те, як йому треба пораться коло воза, щоб ніхто не вкрав масла.
От уже він і на ярмарку. Розпріг коня, положив йому сінця, а сам сів на діжечку з маслом і сидить. Підходить до нього перекупка:
– Що ти, чоловіче, продаєш?
– Масло.
– Ану ж покажи.
– Ич яка, щоб украла? Геть собі далі.
– Пху, дурний! – плюнула перекупка і пішла собі далі.
Підходить пані:
– Що продаєш?
– Масло.
– Покажи
– Купуйте не дивлячись. Заплатите гроші, тоді побачите.
– Як же так?
– Як хочте, ми вже вчені!
Постояла пані, та й пішла далі.
І так підходило купців чимало, але чоловік стояв на своєму і з діжечки злазить і не думав.
Ось уже надвечір, а чоловік все так і сидить. Підходили до нього і москалі, піддурювали і сяк, і так, – ні, нічогісінько не зробили, висидів як пень.
Уже й вечір наступає, вже й їсти чоловікові захотілось так, що аж шкура болить, а він все сидить, і масло стоїть не продане. Коли дивиться ходить поміж людьми москаль, носить повну полу пиріжків, витягає по одному, роздає людям та промовляє:
– Нате та поминайте моїх родителів, нате та поминайте моїх родителів.
Люди беруть, христяться та поминають і їдять ті пиріжки. А пиріжки хороші-хороші, та ще й гарячі, аж пара йде. Придивився чоловік до пиріжків, аж слина покотилась, так хотілось йому, бідному, їсти. «Що ж, – думає, хоч він і москаль, а все ж таки не піддурить. Пиріжок братиму, а з нього і очей не зведу». Подумав так та скік з воза, і скоренько до москаля. Москаль ніби мимохідь тиць йому в руки пиріжок: «Нате та поминайте моїх родителів» – а далі верть, придивився до чоловіка, та й каже:
– Ти мені, дядьку, кажеться, знаком.
– Може й знайомий, у мене торік стояв якийсь москаль.
– Та ти ж з якого села?
– 3 такого-то, – каже чоловік, доїдаючи пиріг.
– Ну, так і є, на ж тобі ще один пиріг, та поминай моїх родителів.
– Спасибі, – і чоловік прийнявся до другого пирога.
– Тебе, здається, зовуть... е... е... как ето? – зам’явся москаль.
– Та Хомою ж, – додав чоловік.
– Да, да – Хома! Ну, на тобі ще один пиріжок та поминай моїх родителів, і москаль пішов собі далі.
Чоловік забрав і третій пиріг, подякував, пом’янув і повернувся до воза, а там тільки місце тепле, де було масло, – москалі давно вже підхопили діжечку.
Ухопився Хома за голову, чухав її, чухав і, трохи не плачучи, запріг коня і поїхав додому.
Дорогою такий гнів його взяв на москалів, що аж зубами скрегоче. Під’їхав до двору, як рвоне ворота, аж затріщали бідні, а далі до вікна:
– Відчини, сяка-така, тобі добре отам у хаті!
– Чого ти кричиш, як божевільний? Певне, масло вкрали? – загомоніла жінка, одчиняючи двері.
– «Украли!» Зовсім не вкрали, аж до вечора стояло масло на возі, а уже ввечері «Поминайте моїх родителів» проклятий москаль під... теє… піддурив, анахтемський!
Близько 1895
Опубліковано: Кононенко М. Казки. Київ : Педагогіка, 1997. 32 с. (С. 29-30)
– Добре, добре, – промовив чоловік і поїхав собі на ярмарок.
Усю дорогу він тільки й думав про те, як йому треба пораться коло воза, щоб ніхто не вкрав масла.
От уже він і на ярмарку. Розпріг коня, положив йому сінця, а сам сів на діжечку з маслом і сидить. Підходить до нього перекупка:
– Що ти, чоловіче, продаєш?
– Масло.
– Ану ж покажи.
– Ич яка, щоб украла? Геть собі далі.
– Пху, дурний! – плюнула перекупка і пішла собі далі.
Підходить пані:
– Що продаєш?
– Масло.
– Покажи
– Купуйте не дивлячись. Заплатите гроші, тоді побачите.
– Як же так?
– Як хочте, ми вже вчені!
Постояла пані, та й пішла далі.
І так підходило купців чимало, але чоловік стояв на своєму і з діжечки злазить і не думав.
Ось уже надвечір, а чоловік все так і сидить. Підходили до нього і москалі, піддурювали і сяк, і так, – ні, нічогісінько не зробили, висидів як пень.
Уже й вечір наступає, вже й їсти чоловікові захотілось так, що аж шкура болить, а він все сидить, і масло стоїть не продане. Коли дивиться ходить поміж людьми москаль, носить повну полу пиріжків, витягає по одному, роздає людям та промовляє:
– Нате та поминайте моїх родителів, нате та поминайте моїх родителів.
Люди беруть, христяться та поминають і їдять ті пиріжки. А пиріжки хороші-хороші, та ще й гарячі, аж пара йде. Придивився чоловік до пиріжків, аж слина покотилась, так хотілось йому, бідному, їсти. «Що ж, – думає, хоч він і москаль, а все ж таки не піддурить. Пиріжок братиму, а з нього і очей не зведу». Подумав так та скік з воза, і скоренько до москаля. Москаль ніби мимохідь тиць йому в руки пиріжок: «Нате та поминайте моїх родителів» – а далі верть, придивився до чоловіка, та й каже:
– Ти мені, дядьку, кажеться, знаком.
– Може й знайомий, у мене торік стояв якийсь москаль.
– Та ти ж з якого села?
– 3 такого-то, – каже чоловік, доїдаючи пиріг.
– Ну, так і є, на ж тобі ще один пиріг, та поминай моїх родителів.
– Спасибі, – і чоловік прийнявся до другого пирога.
– Тебе, здається, зовуть... е... е... как ето? – зам’явся москаль.
– Та Хомою ж, – додав чоловік.
– Да, да – Хома! Ну, на тобі ще один пиріжок та поминай моїх родителів, і москаль пішов собі далі.
Чоловік забрав і третій пиріг, подякував, пом’янув і повернувся до воза, а там тільки місце тепле, де було масло, – москалі давно вже підхопили діжечку.
Ухопився Хома за голову, чухав її, чухав і, трохи не плачучи, запріг коня і поїхав додому.
Дорогою такий гнів його взяв на москалів, що аж зубами скрегоче. Під’їхав до двору, як рвоне ворота, аж затріщали бідні, а далі до вікна:
– Відчини, сяка-така, тобі добре отам у хаті!
– Чого ти кричиш, як божевільний? Певне, масло вкрали? – загомоніла жінка, одчиняючи двері.
– «Украли!» Зовсім не вкрали, аж до вечора стояло масло на возі, а уже ввечері «Поминайте моїх родителів» проклятий москаль під... теє… піддурив, анахтемський!
Близько 1895
Опубліковано: Кононенко М. Казки. Київ : Педагогіка, 1997. 32 с. (С. 29-30)
Немає коментарів:
Дописати коментар