Він перекотивсь з низького ліжка на підлогу, прудко скочив на ноги, зробив великий крок до ніколи не зашторюваного вікна і розчинив його. До вузької кімнати вдерлися відсутність сонця, герметична хмарність, легка мряка. Поштовх сирого сірого повітря не змусив голого Бортника ані на крок позадкувати, і так він стояв ще декілька хвилин, огорнутий атмосферою ледащого грудня, якому аж вивисає.
Зле місто, ти заборгувало навіть небесній канцелярії, – вголос проказав Бортник, – тому тобі немає і снігу взимку.
Він зійшов нагору і побачив дестрой. Він подумав: "Тепер усе – як раніше. Навіть краще," – бо старого монстера, динозавра серед канап, вчора, наспівуючи маршик Шопенів, винесли, з пуками, розпуками й корчами. Відтягли й поставили дуба. Як дрова.
Пильнуй, не наступити б на равликів. Він бачив: залишки намагань цивілізувати Дикі Кущі, а саме: ще не вщент збур’янілий майданчик для цебер з салатом, на який ніколи не приїздило авто, і там же ж недалеко – завмерлий автосервіс; вивіска його впала, і за бур’янами майже не видно її. Виноград навколо позмерз, ніхто бо не збирав.
Він видобув вогню і засвітив чотири лампи, і в напівотемнілій вже каюті сталося перетворення, і він згадав, яка чепурна була Аїко, коли зійшла до кают-компанії, бо торохнула upstairs колекцію haute couture de country i
– Знайшла це! – казала звідти.
Вулицею пропиздували зумисні грибокоси з відразливими пластиковими напівнатоптаними цебрами. Бортника знудило вечерею просто їм перед ноги й, обблювані блювотою, тягнучи оті свої зашмарані цеберки, грибокоси втекли хитким чвалом.
"Якшо у чилим пива налити – буде мігрень з лівої скроні, коли ж шмурдяку влити – буде мігрень теж, але з правої тієї. Ні, нема навіть нежитю. Не клаустрофобія тут після міських палаців, але є неспокійний синдром Гулівера: ніби я сиджу в ящиці, що його для мене зробив велетень-тесля," – і він побачив сніг і серйозного облого пухнастого масінького зеленого з двома на маківці смужками. Вітер дужими поривами забілював деталі.
"А запахів нема," – подумав Бортник. Хіба шо ботуліном, як праворуч носа скерувати, штирить старий, почеплений на плетенім абажурі, вичавлений зеленого чаю пакетик, давнини, ну, може, дев’ятимісячної.
Прокотив на мотоциклі й під Карлсоновою брамою розвернув й поїхав хтось. Бортник літерально думав: "Оце зараз, навзакоті, – тихо стало. А ще ж лишень вівторок".
– Оцелоти, оцелоти, оцелоти, оцелоти... Оцелоти, оцелоти, оцелоти... – загукав невидимий п. Карлсон. Один з оцелотів видибав з куща й побіг, кумедно вигинаючи хвостиська.
"Зимно.
Самотньо.
Сатирично, – подумав Бортник, – Зимно, бо досі було плюс сім. Самотньо: бачив я хіба горобців на дротах й оцелота на ріллі. Сатирично: Горацій, сатира восьма вже."
Не знімав штанів чи не три доби. Не випускав електрогітари з рук, також і пательні, кухля, виделки, ключів, дощечок, нічного каптура, хлібини, кителя, Горація, зайчика, свічок, сита, гірчиці, сиру, томатів, сметани, кедів, телефону, рогачки, пилки, півдверей, пундика з чорносливом; Питання: чому ніколи нема вбитих мухів, осів, згорілих комарів на долівці, хоча мали б навалом лежати ще з осені? Відповідь: позаяк ще є досі мурашки, вони, хоча їх і не видно, зробили свою необхідну трупарську справу. Питання: навіщо мені стільки їжі, коли я не можу і крихти з'їсти? Відповідь: я нею граюся і милуюся. І сотворіннячко. Ні, – відповіді нема.
Знайдено прихованого, думав – до весни, клуночка, а в нім ще три години – бонус часу. Палив дроти на мангалі. Підмів на столі upstairs. Грів руки над спіраллю. Навчивсь нарешті їх канонічно зігрівати. Виявив, що нібитокоминові сірники – геть відсиріли, і мав нетеоретичне знайомство зі спеціальними властивощами сирих сірників. А осьо й слоняча цикута. То не якийсь пересічний лотус. ОТ ТІЛЬКИ ШКОДА, ЩО БУЛО ЙОГО ТАК НЕБАГАТО. І сьодні – День Лотусів. Спитати б у когось: як там Артюр Олищук? Чи вирішив уже бути елітарним автором?
Пробігли двоє кривих псів, одного звали Коматознощі, другого – Одлюдність. Обидвоє, ще не смалені морозом й голодом, виглядали на бадьорих. Бортник подумав про окріп з чаєм, але освітлення тремтіло, так само як і нутрощі, і він дав спокій запобіжникам й слизовій. А задля настрою забив декілька цвяхів у соснову стелю і розвісив китайські ліхтарики з новорічного запасу.
Аж осьо злі, хижі, пекельні котиська, перенявкуючися, виринули й один за одним побігли до Карлсона-алилуйця, який досі гукав: "Оцелоти... Оцелоти... Оцелоти..." Бортник несвідомо посміхався й думав про Карлсона: "Оце де дід Панас..." Чорні й бурі старовинні однобічні й двобічні раритетні фалерознавчі й нумизматичні артефакти, яких було із трицять, вже лежали й на підлозі, нагадуючи частини меліораційного комплексу або позицію протитанкової гарматки, знищену з повітря. Негайно стався щовечірній атракціон: завзята муха з усім розльотом, неміряними шерехом і шелестом і з усією пропащою силою Володаря мух знову гахнула об шибку. Весь час доби, коли муха не летіла у вікно, вона лежала на спині поміж двох картонів у купі старих акварелей, що їхньою авторкою була відома своєю відданістю ентомологічній темі місцева мисткиня, і трохи ворушила кінцівками, коли хтось її займав.
Передуючи великій заметілі, північно-східний вітер пошвидшав до буревію, засичав у дротах, і квапливо мишик хатній пошарудів за стіною, наляканий суцільним штормом; і січкою осьо вже по шибках сипонуло, та обрій був незахмарений досі, і ця деталь краєвиду вкотре спонукала Бортника вважати, що село Кущі, з мухами, птаством, Карлсоном, оцелотами, кольоровими снами, сотворіннячком і нестравленою їжею, лісом і дикими бадилями – у центрі всього.
– А ще тут як автівка...чи там віз.. їде, – то не розбереш, зліворуч чи зправоруч воно, тут мури з луною, – залоскотіло створіннячко з-за атмосферної флюктуації цієї, од стіночки з гобеленчиком киргизьким-киргизьким, червоним, як на бугая, півшматка ("Казала ж ти – хочу парчі, хочу оксамитів... а це майже те саме, і заразом з канвасом...") оддерто. Тю, та мішок, чи що, зшити... капці... шапку... Або... Оддам котам! – так, це було потужне прикляття. Мумотіння числівників чи займенників одразу принишкло.
Той бік відкритої платформи метрополітену розтавав у дияволоподібнім торканім мороці, і Бортника, закляклого, а затим все ж розкляклого чеканням і нічним бризом, цікавило, як у цім мороці побачити потяг, і Бортник, аби остаточно не марило дверима з мідною травленою дощечкою, що на ній писало: "Маґістр..." і таке инше, намацав у кишені, якої ще жодного разу не виявив, обшукуючи тіло Бортникове, жоден зухвалий ледачий есесман або шуцман, якісь монетки і майже вирішив, що демон його нестравлення наразі дозволяє йому хильнути сусла потойбічного, до того ж отих трьох поодиноких пасажирів можна було б по-товариському запитати, де ж ларьок. Аби видаватися тутешнім й олдовим, Бортник викресав вогню й запалив. І притьмом забув у звичнім зватиненні, яке найшло одразу, про спромогу запаленої цигарки своїм далеким, ажкінця руки, манливим мерехтом витягати з розшмаття темряви альбатросів, повійниць, гори й хмари, вагони метро, рівнобіжних курців та споріднену богемну чортівню з лементами Скрипки у голові й менестрельно-кабінетною локшиною з голови. Дурбецильний платформовий вклякіт перебрав гору над марою, від якої джмелило у вухах, – ніби він уже йшов сходами нагору, поверх за поверхом, у під'їзді з вікнами й чавунними радіаторами опалення.
– Афффеффф, – видихнула Саша.
– Що, у бухвет? – перепитав Винник так само притишено і намацав годинника. Сходами вже начебто щось йшло.
– Та який ше бухвет... Не рано, нє?...
– Година рання, як росина. Рей Дейвис заспівав: "Резина..." – і Винник, узявшися у ручку, потягнув двері од одвірка і, коли проміжок поширивсь, півоком визирнув у к а л і д о р.
– Ну що там? – повисла на спину йому Саша.
– Та не лоскочися... Некромансери...
– Нє, то що?
– Тю вже, та то, певно, поштарка...
– Я ж тут зостаюся, – сказав Винник, коли вже склали канапу, розрівняли все й столика-алкоголика перетягли знов наріжно.
– Та... а пошту забери...
– Маємо секретарку на те... З восьмої... То ж контори пошта... Або у листок вдячнощів прислали... ("Листок Кленовий", дивомістечковий часописик, займав нижчого офіса.)
– Я – курити... хоч із дверей виведи ж, – потислася Саша.
– Ой Боже, ну, видибуй, Боже, прудом!..
– Прудом і ставом, ой-мой-мой!..
Поки одмикали фіртку, і запізніле нічне світло теж, і ще висіла належна передранішня повстяняна цнотлива тиша, яка собою тимчасово всі позвуки і пошерхи демпфувала, Винник був згадав, що ключа од поштової скриньки однаково нема, і дуже чемно побажав не зустріти сусідів на сходах, бо цим часом – невідомо кого ж.
Будівля мала три поверхи. Він, Винник, у цій триповерховій офісній будівлі був знайомий майже з усіма ії постійними, чи перманентними, побульцями. Тут ніхто не мешкав на квартирах, але офіси займало дев’ять чи одинацять організацій й установ. Одна орґанізація вже з тиждень нібито виїздила деінде, табличку з дверей було знято заздалегідь, та локальною мережею вони ще користувалися. І був такий собі пентхауз, що у нім з часів царя Панька Рудого (не того, що був нещодавно переставивсь, батька нині чинної монаршої величності, а ще отого, звустного Панька) засіли власні кореспонденти обласного видання у Кущівськім районі, але вони, навпаки, локального терміналу не мали, і тому теж ніби не йшли у Винників рахунок. Традиційно, з тих самих часів, коли на обидвох під’їздах (весь перший поверх, маючи окремі входи, займала одна з міських телефонних станцій) висіли абсолютно тотожні вивісочки, де скромним гротескним кеглем золотого кольору писало BUNDESGENDARMERIE й повз сіру триповерхівку у звичайнім провулці, обсадженім тополями й дикуватим підліском люди зайвого разу стереглися йти, під’їздні сталеві двері замикалися подвоєним кодовим замком, вахтерів або цивільних конс’єржів не наявніло, та все одно, йти о шостій чи сьомій зрана, з червоними очима й доброю дівчиною, не схожою на жодну цивільну секретутку з жодного профспілкового комітету, ані на німфетку-кореспондентку, ні навіть на німфоманку-редакторку, инші кобіти, здаєцця, були вже за межею толерантності Винникового сексизму – то є острий ультралівий виклик суспільству, ліпше вже стояти тут, коли назустріч сходами, сопучи, лізе півп’яна, роз’ятрена та розхристана, майоріючи краватками, рефлектуючи окулярами й лисинами без налисників, офіційна делегація кубинської амбасади, щойно привезена з Києва мікроавтобусом підвищеної комфортності, і поважно дусити пяточку, бо третій секретар там є відомий ліберал, неодноразово підозрюваний у правоопортуністичнім ухилі, ні, тільки не це, вона що – хапає драп тут?
– Пані Сашо, ви надто криміналізуєте чийсь статус-кво, – заволав Винник пошепки на вуличнім арго, – роблячи дії, передбачені Паньковим законом кваліфікуватися як палійницькі і повинні смерті, ти що, та хай той унизу хтось чи вийде!
– Тю, та запали цигарку ж нарешті, – одповіла негайно пані Саша. – Хіба ти не хочеш досі курити? Ні? Ну, то мені припали, я вже... – і вона прийняла з руки Винникової запалену й розкурену цигарчину. Смачно потягнула з неї. Видихнула широко. І ухильницька захмареність посивіла, сховалася у тютюновім серпанку, до стелі вже набуваючи люмінесцентної прозорості. Нарешті Винник почув, як гепнуло внизу сталевими кулетривкими імперськими дверима, і навшпиньках вибіг на один марш нижче, де у грубій мурованій стіні ховалося низьке віконце, з якого добре було бачити все, що коїцця навколо під’їзду будівлі. Він побачив, як на бруків’яну доріжку вийшла дівчина у спортивному костюмі і, трохи погойдуючи сідничками, пішла провулком туди, де на розі з вулицею ще яснів стилізований під давнину, але з яскравою світлодіодною лампою ліхтар державної поштової установи №14.
– Уяви, Гейл-Енн, це й справді Люся-поштарка, – сказав, трохи розгублено, Винник. – Така старанна. На рекомендовану кореспонденцію спеціалізована. Але надреально рано. Ходімо, дівчино-курець, дівчина курця!
Йшла повільно холодна хвиля повітря до сходів, за дверима чигала зима, але це був, як вишукано зауважив пан Бухало, один зі співдиректорів будівельно-монтажної контори, що займала половину третього поверху, найтепліший у місті під’їзд. Співдиректора пана Бухала єдиного наразі Винник волів би зустріти на сходах, бо той учора самовільно знеструмив джерело безперервного живлення сервера шляхом витягнення штепсельної вилки зі штепсельної розетки, і вся будівля майже годину, поки пан Бухало ходив обідати додому, скніла й здригалася без доступу до інтернету. Джерело безперервного живлення за домовленістю знаходилося у Бухаловім кабінеті, та до вчора він знаття не знав, що воно таке. А Винник був одним з адміністраторів мережі комп’ютерної у цій вже досить давній, но міцній будівлі.
Дівчина, яку Винник кликав панею, і ще якось – звалася вона Олександрою Ховрах – видихнула солодку хмаринку й певний час, кількамить, ховалася в ній й уважно роздивилася її зсередини. "За безвітря , – думала вона, – можна бути огорнутою ото так у дим, і мало хто помічатиме собі мої баскі червоні очі. А хто помітить, того... того і післати можу!.." Дівчина, яку Винник кличе нехрещеними їменами, розмовляла небагато, більше думала у голові, і їй здавалося дивним, що хтось її ще розуміє. Бо вона кілька діб не лягала спати – і не спала, далебі. Вона ще раз натиснула гудзик, облий, як дзвіночок. Електричний вінтажний зуммер деренчав майже поруч, ніжно, наче якірний ланц по клюзу. Ще, ще, ще. Її рука з викруткою здійнялася над табличкою, що на ній по сліпучобілім тлі золотим аріалом писало: "ОЛЕКСАНДРА ХОМ’ЯК. Магістр клептомахії". Хто була ця О. Хом’як, Олександра Ховрах ніколи ще не питала себе. Ніколи – се двічі вже: коли позавчора тут гріла коліна, і от... прийшла... з виделкою-універсалкою. Місія найважча, бо ці дві гаєчки... ні, шпунтики-шплінтики-шрубики... Викрутка ковзнула на вісім після невдалої спроби зрушити лискучий цей метизик з нарізів. Курва, пальці попоріжу... Добре закрутили! Гупнуло дверима десь нижче, відтак ледь чутно долинули теплі електрогитарні квінти, ніби хтось з телекастером вийшов на сходи, тупонув об двері й пійшов нагору, музика гучнішала, тепер хлоп’ячий вокал чуттєво, оджито й розумно-розбірливо співав про те, що прапори майоріють, що долярові папірці полетіли над геттом на пагорбі й що він розрізняє вже дахи й башти, дівчатка (ймень Олександра не дочула), добре дійшли, це – моя фортеця, заходьте. Олександра Ховрах уявила, як важко, приміром, розібрати бодай щось із фрази, сказаної на першім поверсі, а пісняр – ну, не підліток, но ще молодий! – вже вів, що чує, як селюки човгають по вулиці й їхні стільникові дзвонять – хіба не двома маршами нижче, й вона викрутку сховала й, шукаючи на собі цигарки, сама пішла назустріч знайомим, знайомим співам. Вона досі мала у колекції такі аншлаги, як ВЛАЗИТИ ТУТ, НЕ ВМИКАТИ, КАБІНЕТ МАСАЖУ, ЧОЛОВІЧА ПРОЦЕДУРНА тощо, але хвилясті ампіри й маґістерство, але мультиплікаційне співпрізвище, викручувальна зброя у кишені джинсів, ні, у рукаві, добре, знайшла нарешті свій ґалуаз, закурила, видихнула рожевий адреналіновий туманець, полегшено звісила руки, а дитяча викрутка-індикатор з розпродажу "все по гривні" електрично ковзнула, зачепила цигарку, й дві зірки впали, а хлопець з бумбоксом стояв біля вікна вже й дивився на неї пильно, зі щирою цікавістю. Компресований голос улюбленця мільйонів співав про людей, які женуть свої авти по скляно-сталевих хащах, а хлопець сказав: "Початуй-но музику, я негайно", або так сказав: "Сan't screw anything screwed up", – йому на руку впала чорна електровикрутка, з того комплекту, що їх Олександра Ховрах у денній вітальності навіть не зустрічала, лишень в инфопросторі, о всесвіте, він упоравсь, сказав лагідно: "Дивайс забула ти! З відбитками!" – й вони ледь крокували по сходах донизу, а він сказав чемно: "Я – Саша", – їй перехопило-таки подих, хоча се був бронхокашлевий звичайний напад, і вона сказала: "Кху...я – теж Саша..." "Ти – Кху? Це – ти???" "Нє, – вона не знала жодної Кху, навіть у Ляо Чжаєвих байках, – Саша!" "А я – Бовтик... а є ще братко в мене, то він – Коледж". "Таке прізвисько?" – перепитала вона яснішим голосом, щоб він почув її насправді. "Ага, – він безтурботно позирнув на неї. – Був він з дитинства Волтер Юра, потому – Гірничий Коледж, та ось занепав. Ти он на рококо зазіхнула, але новітнє ж, а то... то був артефакт епохи пізнього конструктивізму. П’ятнадцять кіл! Двацять! Отака! Бронзова! Бовти бронзові, цемент тисяча..." – невже він тримає її руку? – "Дзвоню на вахту й кажу: "Привіт, Федичу, зара хлопець зі шліфовки приїде, а ти – спіймай якого курця йому піднести. А Федич мені: він сам там когось вже напрягнув! А у нас таксі, просто за рогом, гірничий коледж! Ну, в братика й собі горбиль – завше у робі ходити..." "Горихвістка звичайна," – сказала й вона. "Що?" – сказав він. "Ну, горихвістка, пташка така з іржавим хвостиком, типу горобчик," – пояснила вона із дуже, сподіваюся, об’єктивним питанням на обличчі. – "Вона тільки влітку, де ж зимою?" "А," – він і вусом не зморгнув, – "Ну де, – на Хортиці, по плавнях. Там той заповідник. Національний парк "Горихвістка Дніпрова", отакої."
– Бумбокс? – перепитав він. – Та ти б її не зняла повік. З таким злим тулсом. А то, що ти хочеш, зроби так: вистеж її, побач, де вона за воду платить, там до адміна, ну... Нє, це довго... Якщо забереш бумбокса, обісцяю все тобі повідати. Бо якщо бумбокс – ні, то диск – заберу.
– А чоо... Та з диском... – заговорила вона якомога немікрофонніше.
– Ох, диск, знаєш... – "Це він – що, такі самі галуази курить?" – Диск, мазафака, фірмовий, Хомку я й так знаю, скажи мені дяки, що підтримав дівчинку Сашу в її боротьбі.
– Добре, ходімо дудукнемо, а там і подумаєм, – вимовила вона, майже не дивлячись на табличку, яка зі спіднього боку була огидно-пластмасовою й ядучо-жовтою.
– На зупинці? – спитав він байдужо, так і мав будь-хто питати, якшо той бухто хоч як ходив був пішки на правий берег – проти ночі, зимою; вона чула, як казали: "шматок паровоза" чи: "вийти на шматок". Прозоро й урбанічно, взимку й тощо.
– Сталінці, тут район був аж по Софіївську – Сталінський р-н, – сказав він, коли башта вичорніла крізь сезонний смог, на який можна було записувати модульовані коливання, стильний, елітний, буржуазний феррованадієвий смог. – Бабця казали на зборах ветеранів: "Ми, сталінці, теж..." Київський район був – "ми, київці", ет цет, крапка, крапка, оказіональне нормування. Диви, який арол, – на стовпі й справді щось сиділо, але Олександрі Х. було більш цікаво, чому бумбокс заграв самостійно, без вмикання, співав цю пісню її автор, бас-гітарист, і чулося: "...я стояв і тримав тебе за руку..." – питомо. Вона впевнилася, що апарата вимкнено, бо хлопець Саша ніс його майже апсайд-даун й гучномовцями до себе, но солодкий й зимний сайкоделічний хорал досі бринів, й навіть ясніше, як двацять секунд тому.
"Він десь поруч," – подумала вона.
– Він у нього у наплічнику, – сказав хлопець Саша.
– Я гадала, що це біс мене водить, – зізналася вона рішуче.
– Ага, – сказав він масляним пасторським тенором. – Наш гурт "Сьоме Чуття" співає й грає, й з ним пурхають радісні янголи, а коли на естраді – ансамбль "Аспірін Бойз", у їхньому фронтмені прокидаюця сатани, і це вони, іфрити й мариди з-за рамена Іблісового, витягнули сингла "B-Z" на третє місце по продажах, нумо піднімемо руки у доземному молінні Духу Височайшому! – й, озираючи з-під розчепіреної жмені нестройові юрмиська кожної триби, додав: – Сей добрий квіріт отам на палі й є мій погублений й маніякуватий родич у третіх. На жаль, ми сьодні про зустріч не домовлялися. Не хочу з ним розмовляти, бо... – но Олександра торкнула його по долоні пальчиком й прошепотіла замирено:
– Нє, на всіх вистачить... – а отой, що був висів на стовпі над хідником, вже зійшов і миготів поруч, рок-бенд розгортав інструментальну тему з чаклунськими перкусіями, співець запитав: "Where's the joint?" учас, а на великім таблі, що його й причепив хлопець у синій робі та монтерських лапах, писало приємними рубаними літерами:
ПРОТЯГ
ПРОНОС
викликає.
– О, здрастуй, небоже, – сказав хлопець у синій робі. – Так, це є твоя година. Але я гадав принести отсе під ялинку тобі. – І він підхопив з асфальту гасло такого самого розміру, як щойнопричеплене до стовпа, тільки на цім був инший напис – "Прохід і проїзд обмежено", й під короною стандартний знак обмеження. Олександра Х. поволі зрозуміла, що відбуваєця порушення цілісності імперської мережі обмежень, скоєне задля підступного наміру, ще й кількома співвиконувачами.
– Салют, мій Вальжане, – обізвався її супутник, перше докорінно змінивши вираз обличчя. Пересічний пілот електровикрутки тепер видався замалим не майором контрас, а отой, зі стовпа, посміхнувся, наче сандиніст до свого танкового кулемета, відтак руками струсонув залізне, чи яке там, табло – іржа лускоподібна здвигнула і відокремилася у космос чорного понадріччя.
– Я б ото хоч у ряднину яку його завила, – вголос подумала, тре ж було спілкуватися, Олександра. – А чи спальником... Яке здорове... – їй миттєво уявило акрилосинтепоновий близнюк трупарського чохла, з китицями, з амазонським камуфляжем, обгорнутий навколо галонового бутля етеру або пульке, або, можливо, пятифунтової плити крихкого гондураського тютюну "пуро рохо".
– Паньству вільно мати спокій, – білясугестивним баритоном повідав хлопець у робі. – Про що переудостовіряє цей аусвайсфоршріфтпапір, виданий безстроково райхскунстфельдбауфюрером.
Ліхтар світив з протилежнобічної балюстради, і Олександра розрізнила синю корочку з відомим їй високим золотим витиском: "ТО Спілка Малярів". Схотіла поставити давнє і значне питання і спитала:
– То яким трамваєм пан воліє їхати до його майстерні-студії?
Найбільше ганьбить, що він – незважає! він – одмазуєця, думала Люся, виходячи зі своєї чотирнацятої пошти, прошу панства, дверей відділення поштового зв’язку №14, непогано ранньої години, значно менш пізньо ніжби завше, бо зміна теж прибігла щойно, не дуже питалася, трохи покурили, і Люся пішла, і аж роботи прихопила ще – на адресу якоїсь певної контори навпроти за рогом і зі своїм подвір’ям отут осьо, під’їзд другий, вона знала код на замку й знала, що до початку роботи ще години зо дві щонайменше, а він – він сказав: нє, я до кучерявої, бо вона вже тиждень як нависає, ходім, ми її із’їмо або хоч понадкусюємо, а на ранок дзвоне: ой, а чого ти втекла без мене? я був зав’южений і затролений, трохиживий... – збреше, збреше, й тим найбільше ганьбить, – думала Люся, а минуле лізло майже перед очі, яскраво і детально, позаяк початок був на згадку теплий і небезсторонній, хоч би і так, їхній сейшен, тобто концерт рок-ансамблю того, у тій-таки непогрітій залі з безліччю плюшевих, зимного кольору, сідал, така модна рок-група, транзитом з Далекої Раківки на П’ятихатки, і вона, Люся, тихенько собі стояла між юрбою шаликуватих дітей, що вони кожну хвильку позначали дещо судомними рухами кінцівок, й групою мужчин, які досить розбірливо судили шоу, пригадуючи якийсь ансамбль "Діпапл", й кінцем вже про один той "Діпапл" й балакали, не дуже зважаючи на шоу, но ті транзитні хардкорівці з естради були, на славу, більш гучні, перекрикнути сейшен було ніяк і неможливо, і вона, Люся, поринала у звук і танула з ним, навіть не рушаючи з місця, хлопці на естраді реально трусили і витрушували публіку, й так було аж до антракту. Тоді він одразу скочив зі сцени до неї, Люсі, і сказав вищепригадане, і показав десь навіть, і вона аж подивилася, хоча, звісно, у заловій мряці вряди-годи було бачити, і вона сахнулася – він аж поточивсь – і геть із зали, з будівлі, з площі перед нею, де теж тусівці ще були, Петрович, Іванич, Надійка, і з панків були хтось, декілька, і Монстер, і Слонєк, всі вже у такому стані, що і до зали не йдеця, а вона, Люся, добігла аж до своєї чотирнацятої пошти (повну офіціяльну назву див. вище) і не дуже й довго вмовляла Макарівну тихо втекти додомки, бо вона, Люся, хоче не спати, вона не п’яна, але такі обставини, бачиш, Макарівно, все пучком, все – ручками, оце тільки зара...нє, потім, йди, і жодних тепер питань! – пенсіонерка Макарівна, ветеран поштової справи, привітно накивала, а вона, Люся, записала себе до бортового журналу, бо Макарівна і не торкалася ще, завжди, завбачливо і досвідчено, сказати б, консервативно, допіру маючи на часі це зробити накінець робочого часу, на сам-сам-самкінець, така розвага, або – такий приклад створення навколо посадової инструкції буферу реморалізуючих і рераціональних апокрифічних тлумачних площин...або – структур...або й матриць... Люся, як усі невсипущого віку дівчиська, дуже полюбляла курити й жувати соплі біля службового входу пошти, але, хоч би і дві сигарети вона там заманіячила, все одно звал до Баалової пащі або загибель Вавилону те не одсунуло й на десять хвилин. Чи – саме хіба на десять. Щонайбільш за дві години вона знесе тому мазафакеру у декілька слів увесь дах, бо є певна підозра, що той подібних месиджів ще не отримував досі у житті. Вона з огидною наснагою затуптала бичочка, бо чомусь навколо панувало безвітря, а ледащий тютюновий дим зсівався у м’які довгі, сказати б, струї (невже є таке слово?) чи, цивільніше, пасма, хоч на цвях чіпи, і всі вони ніде не одлітали, але висіли на голові. Люся тим часом сама з себе трохи лахала, бо отсе коїла акт ніяк не оплачуваного службового надзахвату, про які вона, здаєця, ні читала б десь, ані ними не переймалася колись. Це був такий єдиний поодинокий її інтеракт, теж доспрямований на створення безчасового проміжку серед чітко одлічених паль часу, по сплині яких питомо, певно, питоно, певмо, майже притьмом вивидніє, вигулькне, випливе, вирине або навіть аж вишпацерує фінал роману, кінець фільми, то щоб ще тривалий час не знати, як у синьому тумані конає фенікс любові, Люся, не пришвидшуючи надто, завітала до під’їзду офісного через уведення коду, щойно перепустила листа у жовтім іноземнім конверті до певної міченої скрині мейлбоксу, щойно, не поспішаючи, відкрокувала легко до вибалку між двох трущобин навзірець офісної тієї будівлі, щойно ізнову запалила, хотілося б – три одразу, аде, як це було "донгбао", то – одну ж, і, майже не ховаючись, вона курила о хвилинах на сьому зрана, під десятьма балконами одразу, курила й курила, вже скілька хвиль часу незважаючи на часоплин, коли побачила, що ті залізні двері, майже – брама, де вона вийшла цигарку тому, знову, наче хтось зсередини проказав: сезам, розкрийсь, легко розкрилася, й з-під неї вибігло двоє молодих, хлопець і дівчина, це, згадаймо, о квадранс на сьому, чи десь так, і жодне вікно там не світило, і хлопець тримав у руці чи не того пакета, що вона викинула щойно до певної скриньки мейлбоксу, або достоту подібного, ага, то, може це – йому й адресовано, бо вперше адреса була та сама, але отримувачем було зазначено А.Винникові, а не назву муніціпальних гицлів колегіуму, а дівчина була – Люся чотиричі чи й більше разів кліпнула у свої важкуваті, ще вчорашні, вії, дозираючи якось хоч більш би уважно у цій мряці – дівчина була принаймні на вісімдесят шість відсотків та кучерява, що нею той вчора тільки й бздів, як виявилося, або ось-ось виявилося би.
(приблизно 2000-ні)
Текст наданий автором.
Немає коментарів:
Дописати коментар