Як Грицько подать оддавав – Мусій Кононенко

   Грицько був чоловік заможненький, тільки не знав письма і, таки правду кажучи, і розумом не дуже-то, а от так, як той Хома, що масло продавав. А при такому розумі, звісно, і курка вбрикне. Ото ж і Грицькові все не щастило в податі, трохи не щороку платив він її по два рази, бо оддавав не зборщику, а так: чи старшині – то й старшині, чи писарю – то й писарю. А вони – тим, Боже, й карай – візьмуть грошики, та й проп’ють, і кажуть тоді Грицькові, що не оддав, бо ніде не записано. Мучився Грицько, мучився, та й надумав: «Повезу, – каже, – подать самому царю, бо зборщики, старшини та писарі і шкуру злуплять, і ще казатимуть, що податі не віддав».

   Як надумавсь, так і зробив. Запріг коней, та й поїхав у Київ, бо пішла чутка, що цар у Києві. Покинув Грицько коней не постоялому дворі, а сам до лева¹ на Подолі. Став там, та й виглядає царя. А хто більше про царя знає, як не москаль, от він і звернувся до москаля: «Так і так» – розказує йому. Той вислухав і пораяв дожидаться на місці. Жде Грицько, жде, аж ось незабаром прямує до нього, вже Бог його знає, хто він там такий, але увесь у жовтому, гудзиків на ньому, гудзиків, як того маку, і чоботи блищать та риплять так, що, мабуть, за верству чуть. Наближається, а Грицько скорій шапку з голови та в пояс і поклонився.

   – А што тєбє, мужичок?
   – Отак і отак, – каже, привіз самому царю подать.
   От той і промовив (а він, певне, був улан або гусарин²):
   – Тепер царю ніколи, то, коли хочеш, віддай мені, я хоч не сам цар, та все одно син його.
   Грицько достав гроші і віддав їх тому уланові, а той достав з кишені книжечку і питає:
   – А як же тебе зовуть?
   – Та не треба записувать, Ваше царське височество, я Вам і так повірю, – каже Грицько.
   – Нєт, мужичок, так нєльзя, надо запісать.
   – Отакий-то, – проказав Грицько.
   Улан чиркнув там, що йому було треба, та й каже:
   – Знаєшь что, мужичок, ти лучше всєво откупісь сразу, то тєбє нікакіх тогда хлопот нє будєт. Сколько у тєбя зємлі?
   – Шість десятин, – каже Грицько.
   Той чирк, чирк олівчиком, лічив, лічив, та тоді й питає:
   – А хватіт же у тєбя дєнєг на викуп?
   – Не знаю, Ваше царське височество.
   – А сколько прі тєбє єсть дєнєг?
   – Рублів двісті є.
   – Двєсті рублєй... нємножко не виходіт, ну, да Бог с тобой, я ето уважаю, пусть нєдочот етот скідается за то, что ти так далеко забілся.
   Грицько поклонився, подякував і оддав ще двісті рублів.
   – Ну, тєпєрь, мужичок, будь спокоєн, уже нікто трєвожить не станєт, – промовив улан, та й пішов своєю дорогою.
   Приїздить Грицько додому, а в хату зборщик:
   – А ну, Грицьку, лагодь подушне³.
   А до Грицька ні приступу:
   – Яке тобі подушне? Я і подушне, і земельний викуп, усе разом віддав самому царському сину, тепер до мене не лізь.
   Зборщик до волості розпитався там, та і знов до Грицька, та вже не сам, а з старшиною і писарем.
   – Грицько, Грицько, – а Грицько де тобі, заперся в хаті, та й знать нікого не хоче.
   Добивались, добивались, а далі силком улізли в хату, подушне забрали, ще й самого Грицька посадили в холодну⁴, щоб не називав не знать кого царським сином.

Примітки:
1. Лев – фонтан у Києві.
2. Улан, гусарин – військовий кавалерист.
3. Подушне – податок у царській Росії.
4. Холодна – приміщення для заарештованих.

Близько 1895

Опубліковано: Кононенко М. Казки. Київ : Педагогіка, 1997. 32 с. (С. 31-32)

> Мусій Кононенко