Два погляди з Чернечої гори – Віктор Баранов

I

З розп’яття доріг, де панує сваволя,
Де нашої волі дитя ледь не гине, –
Шевченкова дума встає, мов тополя,
Сторожа самої душі України.

А тут – бунчуки, та мундири парадні,
Та вождиків спритних лункі тулумбаси…
Які ж ви без Нього усі безпорадні!
Які ж ви без Нього «сопливі тараси»!

Коли пропливають від імені Бога
По небу Вкраїни чужі дирижаблі –
Шевченкова дума встає, мов тривога,
Що сон проганяє і кличе до шаблі!

Невже наша доля і справді – повія?
Чи покритка? Чи Катерина без сина?..
Шевченкова дума – остання надія,
Єдине, в що вірить іще Україна.

Сердець наших бідних шалена гонитва.
З розп’яття доріг є одна лиш дорога.
Шевченкова дума – то наша молитва:
Вона порятує нас краще за Бога.

II

І небо – як рідне,
      і ніби ж степи не чужі,
І наче та сама край шляху
      зажура полинна…
А станеш зненацька
      у сонного дня на межі
І в себе спитаєш:
      то де ж тут була Україна?

Невже вона в шатах,
      в які її модно вдягли?
Чи в цих прапорах,
      чи в голодних очах удовиці?
Чи, може, в хрестах,
      що в Чорнобилі в землю вросли
І світять ночами холодній
      і темній столиці?

То де ж ти, Вкраїно? –
      ота щиросердна, ота,
Заради якої хотілось би
      й серце віддати…
Мовчить Україна.
      Ні в кого ніхто не пита.
Бо навіть «Кобзар» в Україні –
      від дати до дати.

Як страшно стає,
      коли враз на бездонних вітрах
Приходить прозріння,
      сильніше від смерті й любові:
Лишилася нам Україна
      в народних піснях,
Та ще в заповітнім пекучім
      Шевченковім слові.

То що ж нам – померти?
      На кого ж покинем тоді
Це небо, цей шлях, ці степи,
      ці тополі зустрічні?..
Мов лики святих,
      проступають на чистій воді
Тарасові думи.
      І з ними ми будемо – вічні!

1999

Опубліковано: Баранов В. Ф. Поворожи на вранішній зорі : вірші різних літ. Київ : Український письменник, 2001. 95 с. (с. 7-9)