І сторожко прислухався до гулу двигунів фашистських танків, що грізною хвилею котився із-за стіни очерету. При слові «дітей» Андрій Громов із тугою в очах закляк поглядом на завмерлих вантажних автомашинах, обтягнутих брезентом, і здригнувся, пригадуючи перебіг подій цього вересневого дня.
Переводячи подих, Андрій Громов пригадав, як потрапили ці чотири автомашини на берег швидкоплинної Сули цього принишклого до яруг села.…Все розпочалося того вересневого ранку 41-го року. Ще гримів нерівний бій у Шумейках, ще під Павлишем, поблизу Кременчука, встали на двобій із фашистом перші на Україні ополченці, коли командир полкової розвідки, старший лейтенант Іван Середа, поставив перед розвідниками одного з полків, що виходили з-під Києва, завдання: відшукати і вихопити з ворожих лабет загублені в лісах по Удаю, поблизу Лубен, машини з дітьми. Відшукати і переправити на лівий берег Сули, щоб потім їх доставити до Полтави. Дані про ці машини і дітей були скупі, невиразні. Одне було певне – над дітьми повисла небезпека і останньою надією були вони, розвідники.
«Легше відшукати, – думав Громов, – голку в стіжку сіна, ніж ці машини з дітьми. Як вони туди потрапили? Звідки вони? Нарешті, чому їх не повезли раніше?» Полк Андрія Громова з важкими боями йшов від самого кордону. Позаду – Броди, Житомир, Голосіївський ліс, болота Оржиці під Шумейками. Як вчора, так і сьогодні полк знову окопувався в надії зупинити ворога. І раптом – таке завдання.
Майже добу тривав пошук і вже потім, коли для врятованих і нагодованих гречаною кашею ста двадцяти хлопчиків і дівчаток, здавалось, нарешті, наступив кінець злигодам і тривогам, – розвідники дізналися, що всі переправи і мости через Сулу зруйновані. Де – бомбами, а де – диверсантами.
– Що будемо робити, мужики? – ховаючи десятиверстку в планшет, звернувся до завмерлих розвідників старший лейтенант Іван Середа. – Жодної переправи через Сулу від Лубен до Лохвиці. Сучі діти, все знищили! Полк готується до оборони. За годину село стане велетенським багаттям…
Всі мовчали, прислухаючись до наростаючої стрілянини, кидаючи тривожні погляди на вишиковані на вигоні машини.
– Товаришу старший лейтенант, – дивлячись кудись поверх машин, що завмерли в чеканні, порушив тишину Іван Голуб. – Дозвольте?
Середа знав, що Голуб родом із цих місць.
– Ти знаєш, як вихопиться з цього «мішка»?
– Мій дід і батько, вів далі Голуб, – возили сіно і буряк на станцію Сенча через Чортове болото. Міст через Сулу дебелий, думаю, ЗІСи витримає.
– Дякую за службу, рядовий Голуб. Не будемо витрачати час. Старший сержант Громов, слухай наказ: приймай під свою команду дев’ять розвідників. Голуба – в першу машину.
– По машинах! – відлунилось над вигоном.
Підминаючи ковдру спориша, рушила перша, потім, тримаючи інтервал, друга, третя і четверта машини. Шофери, розуміючи небезпеку, поспішали. В четвертій машині, тримаючи на колінах хлопця, їхав Громов. Шлях круто повернув праворуч і по обидва боки заспішили берези і вільха. «Починається Чортове болото, – напружився старший сержант. – Скоро міст».
Раптом шофер натиснув ногою на гальма, і машина зупинилась.
– Там щось трапилось, видихнув чорнявий, схожий на жука, шофер. – Зупинились усі машини.
Громов рвучко відчинив дверцята кабіни, звичним рухом підхопив автомат і кинувся в голову колони.
– Що? – звернувся до Голуба Громов.
– По той бік болота паралельно нашій дорозі прокладена ще одна. Через п’ять хвилин вони сходяться і виходять на міст.
– Ну, й що?
– По тій дорозі рухаються німецькі танки. В цю мить нас розділяє дві сотні метрів болота і очерет. Коли б не він, наші машини вже б палали. Я не знаю наміру фашистів, але моє серце чує, наші батальйони фріца не цікавлять. Їх цікавить міст, що веде на той бік Сули. Не встигли ми, старший сержанте…
І довгим задумливим поглядом обвів мовчазні машини.
– Повинні встигнути, – заспішив старший сержант. На півгодини ми їх затримаємо. Запам’ятай, – повторив Громов, – самі можете загинути, а дітей мусиш вихопить із цього пекла! Всі гранати і пляшки із запальною рідиною передати нам. Коли переберешся на той бік моста, дай три зелені ракети. І ще одне – спали міст! Все. Поспішай. Ага, забув про пакет. Тримай.
Голуб незграбно запхнув за пазуху пакет із документами, якусь мить вдивлявся в бліде обличчя товариша, потім рвучко обхопив за плечі Громова і притиснув до себе.
Тим часом Артюх, Турбаба, Карасик мовчки передали гранати, кілька пляшок із рідиною. По блиску очей від’їжджаючих товаришів Андрій бачив, що вони воліли б залишитися по цей бік дерев’яного містка, вистояти до кінця, але тільки не повторити цю нестерпну хвилину прощання. Шість пар очей напружено вдивлялися в машини, що, важко погойдуючись, посунули до Сули.
Остання, набираючи швидкість, зникла в жовтогарячому шумовинні осіннього лісу. Шість розвідників застигли на обніжку лісової дороги. Ніхто з них не думав про смерть, яка на цей раз прибрала вигляд потвор-танків і з невмолимою швидкістю наближалась до них, і в той же час ніхто не жалів, що не їде з дітьми. В цю мить вони, кожен по-своєму, приходили до найголовнішого в своєму житті.
– А тепер, як каже Середа, мужики, можна й запалити, – обводячи поглядом постаті, стиснуті в пружину чекання, мовив Андрій. – Щоб дома не журилися. Пригощайтеся.
І неквапно відкрив коробку з цигарками «Казбек». П’ять рук потяглися до Громова…
Потім був бій, що нагадував обвал у горах снігової лавини. Гриміли вибухи гранат, смолоскипами палали танки, стугоніли від злості важкі німецькі кулемети, деколи крізь гавкіт різкої німецької мови долинав стогін вмираючих бійців. Та ще над палаючим мостом злетіли три зелені ракети…
Сьогодні цю переправу через Сулу називають Журавлиною.
Опубліковано: Кременчук літературний : альманах. Вип. 3, Для дітей та юнацтва. Полтава : Полтавський літератор, 1997. 128 с.
Немає коментарів:
Дописати коментар