Хто захоплюється поезією, неодмінно пробує сам писати. Ті найперше зроджені слова, ті почуття тремкої любові, переживань, гіркоти і радощів хочуть влягтися у строгі корсети ямбів, хореїв, дактилів, а іноді і в розхристаний вільний-превільний верлібр.
«Шановна редакція! Я пишу вірші і сьогодні вирішила надіслати… Зверніть, будь ласка, на них увагу, я писала від щирого серця…
А ще – навчаюся в десятому класі.
Таня Бабенко»
Вчитуюсь у рядки віршів… Таню хвилює доля дітей героїчного В’єтнаму, які гинуть у вогні війни, що ведуть американські загарбники. Другий вірш – про Батьківщину. Теми не нові. Але основне не в темі. Митець слова за покликанням згодом зуміє знайти свою тему, та цього не досить. Потрібно досконало знати мову, нюанси кожного слова, щоб рядки вірша звучали музикою. На жаль, у віршах Тані ще такого не помітиш.
Подібні мовні огріхи і в строфах початківців В. Палія, М. Зубкова, В. Карпуся, І. Семикопенка, В. Михайлова. Ці автори не оволоділи ще «творчими таємницями», тобто правилами поетики. Для них рими «звездой – луной», «детей – матерей», «войне – земле», «везде – в огне» здаються дзвінкими. А насправді ж ніякої співзвучності між словами цими немає.
Навпаки ж, у початківців В. Дяченка, В. Демиденка, А. Карташова відчуття рими є. Однак їм властиве дрібнотем’я і, мабуть, прагнення бачити тільки бачене (взагалі) не дозволяє відбити в словах не те, що бачиш, а те, що душу хвилює, що на струнах її бринить.
Б. Антонов надіслав «Новорічний вальс». Він, напевне, музикант, бо обіцяє написати в недалекому майбутньому і музику. І все ж, мабуть пісні не вийде, як не вийшло вірша. Чому? Тому, що в ньому немає поезії. Андрій Самійлович Малишко говорив одного разу: «Вірш написати всякий зможе, вирахує на пальцях склади, де наголошені, а де ні, пов’яже сяк так слова і ніби готово! Прочитав – і забув. Значить був вірш, а не поезія. Справжня поезія не забувається».
Немає поетичного і в рядках С. Смирнова, хоч тема, яка його хвилює, безсмертна – це образ Володимира Ілліча Леніна. Загальний набір фраз, ледь не статистичні дані і гола риторика – ось в чому вади вірша С. Смирнова.
Непогане враження справляють деякі рядки з вірша «Детство» В. Сорокіна.Їх можна назвати першими кроками до поетичного образу.
І, звичайно ж, у нашій поетичній скриньці є вірші, присвячені найтеплішим почуттям людським – коханню. Лариса В. (вона побажала, щоб прізвище її лишилося невідомим) надіслала вірш «Ти».
Та найщиріше дзвенять поетичні слова М. Булаха, що пише про кохання в осінню пору:
«Сонце –
В очі!
У руки!
У серце, кохана…
Ми ще підем з тобою в діброву
По квіти».
Поезія спирається на три кити – Почуття, Розум, Пошук. То нічого, що на перших кроках декого спіткають невдачі (вони й повинні бути), аби не розчарування. Розчаровується той, хто не поет. Хто ж до кінця присвятив себе красі слова, буде перекидати мільйони тонн словесної породи, щоб віднайти єдиний грам дорогоцінного металу – поезії.
Опубліковано: Чіп Б. Три кити поезії (огляд віршів) // Кременчуцька зоря. 1971. 16 січн. № 7 (11130). С. 4.
Таня Бабенко»
Вчитуюсь у рядки віршів… Таню хвилює доля дітей героїчного В’єтнаму, які гинуть у вогні війни, що ведуть американські загарбники. Другий вірш – про Батьківщину. Теми не нові. Але основне не в темі. Митець слова за покликанням згодом зуміє знайти свою тему, та цього не досить. Потрібно досконало знати мову, нюанси кожного слова, щоб рядки вірша звучали музикою. На жаль, у віршах Тані ще такого не помітиш.
Подібні мовні огріхи і в строфах початківців В. Палія, М. Зубкова, В. Карпуся, І. Семикопенка, В. Михайлова. Ці автори не оволоділи ще «творчими таємницями», тобто правилами поетики. Для них рими «звездой – луной», «детей – матерей», «войне – земле», «везде – в огне» здаються дзвінкими. А насправді ж ніякої співзвучності між словами цими немає.
Навпаки ж, у початківців В. Дяченка, В. Демиденка, А. Карташова відчуття рими є. Однак їм властиве дрібнотем’я і, мабуть, прагнення бачити тільки бачене (взагалі) не дозволяє відбити в словах не те, що бачиш, а те, що душу хвилює, що на струнах її бринить.
Б. Антонов надіслав «Новорічний вальс». Він, напевне, музикант, бо обіцяє написати в недалекому майбутньому і музику. І все ж, мабуть пісні не вийде, як не вийшло вірша. Чому? Тому, що в ньому немає поезії. Андрій Самійлович Малишко говорив одного разу: «Вірш написати всякий зможе, вирахує на пальцях склади, де наголошені, а де ні, пов’яже сяк так слова і ніби готово! Прочитав – і забув. Значить був вірш, а не поезія. Справжня поезія не забувається».
Немає поетичного і в рядках С. Смирнова, хоч тема, яка його хвилює, безсмертна – це образ Володимира Ілліча Леніна. Загальний набір фраз, ледь не статистичні дані і гола риторика – ось в чому вади вірша С. Смирнова.
Непогане враження справляють деякі рядки з вірша «Детство» В. Сорокіна.Їх можна назвати першими кроками до поетичного образу.
І, звичайно ж, у нашій поетичній скриньці є вірші, присвячені найтеплішим почуттям людським – коханню. Лариса В. (вона побажала, щоб прізвище її лишилося невідомим) надіслала вірш «Ти».
Та найщиріше дзвенять поетичні слова М. Булаха, що пише про кохання в осінню пору:
«Сонце –
В очі!
У руки!
У серце, кохана…
Ми ще підем з тобою в діброву
По квіти».
Поезія спирається на три кити – Почуття, Розум, Пошук. То нічого, що на перших кроках декого спіткають невдачі (вони й повинні бути), аби не розчарування. Розчаровується той, хто не поет. Хто ж до кінця присвятив себе красі слова, буде перекидати мільйони тонн словесної породи, щоб віднайти єдиний грам дорогоцінного металу – поезії.
Опубліковано: Чіп Б. Три кити поезії (огляд віршів) // Кременчуцька зоря. 1971. 16 січн. № 7 (11130). С. 4.
Немає коментарів:
Дописати коментар