А мати – як сад молодий.
Зі мною ходила важкою –
В дорозі зібралась родить.
Весняно і ніжно цвіла.
«Дай, боже, нам щастя – не лиха», –
Тривога у батька була.
Затиснувши намертво віжки,
Незвично піднявши батіг,
Ішов поряд з возом він пішки,
Не йшов, а, здавалося, біг.
З терпінням змагалася втома,
Мій травень від болю аж зблід.
Не встигли в район... І не дома...
І я закричав на весь світ...
Дорога мене загойдала –
Найперша колиска моя.
Нас Михнівка трьох зустрічала...
На возі – і мама, і я.
А коні були яблукові...
Та пара була «виїзна».
Родина – ознака любові.
Йшов травень. Буяла весна.
Опубліковано: Калениченко І. Долоні подорожника : Лірика і гумор. Київ : Радянський письменник, 1990. 94 с.
Немає коментарів:
Дописати коментар