Лебедята – Паша Ємець

Погожий весняний був ранок,
Туман ще окутував ліс,
Прокинулись мешканці лісу,
Їх голос міцнішав і ріс.

Затьохкав в кущах соловейко,
Десь дятел застукав у дуб,
А хижі звірята тихенько
На жертву загострюють зуб.

Тут сонце з-за лісу всміхнулось,
Туман налякався і зник,
На озері, що в очереті,
З лебідкою гравсь лебедик.

Крильми по воді вони били,
Крутились і грали, тоді
То ледь підіймалися вгору,
То знову були на воді.

А потім знялися у небо
І там веселились вони.
Здавалось, що більше й не треба
Їм щастя – щасливі були.

В цю мить із лісного масиву
Хтось постріл послав лебедям.
Лебідка ураз закрутилась
І вниз опустилась. А там…

А там уже смерть її ждала.
Залита вся кров’ю вона
В безтямі лебедика звала,
Аж в лісі дзвеніла луна.

А лебідь отямивсь від жаху,
Стрілою подався униз.
Лебідка його не діждалась
І лебідь пролив море сліз,

Обмацав він тіло лебідки
І впевнився, що нежива,
Піднявся у небо під хмари...
Й такеє на світі бува.

Він міцно зложив свої крила
І каменем кинувся вниз,
Де тіло лебідки біліло –
Упав коло неї й розбивсь.

Була то глибокая дружба,
Була то велика любов,
Їм жити нарізно не можна –
То смерть поєднала їх знов.

А сонце сміялось і гріло,
Усім дарувало тепло;
А те лебединеє діло –
Неначе його й не було.

А жалко отих лебедяток,
Такі вони дружні були,
Так щиро життям любувались
І разом умерти змогли.

1993

Опубліковано: Ємець Паша. Дорогою терпіння. Від Сибіру до Каліфорнії: спогади, поезії. Торонто: Видавництво журналу «Всесміх», 1998. 202 с.

> Паша Ємець