Три сонети – Всеволод Кулішов

1

Перед світанком спить земля,
Змовкають вітру буйні герці,
І затихають болі в серці,
І тягне холодом земля.

А порцелянова зоря

Бере пітьму на промінь-вістря,
І ніч відсвіжує повітря,
І затиха космічна пря.
О цій годині я не сплю,
Твоє лице в моїх долонях…
А серце сповнене жалю:
Твої уста такі червоні,
Я ніжно так тебе люблю,
Що, мабуть, з того сиві скроні.

2

Твій безкінечний поцілунок –
Не куля в серце золота
І не хмільний солодкий трунок,
Що медом зціплює вуста.
Твої цілунки – не морози,
Що запеклися на щоці,
І не ясні дівочі сльози,
Прогірклі в димнім чебреці.
Такий лиш сон, буває, сниться,
Що п’ю вологу крижану
З глибин бездонної криниці:
То п’ю, то вмиюсь, то пірну…
Ніяк не здужаю напиться –
І не пробуджуюсь зі сну.

3

В цю ніч ти, знаю, не заснеш:
Тепер гроза, а ти боялась грому.
В таку грозу колись я вийшов з дому,
Бо я кохав тебе тоді без меж.
Я так чекав тебе тоді!..
Ти не прийшла, а він сидів у тебе.
А дощ все лив, немов прорвалось небо, –
І я бродив до ранку по воді.
Коли ж упав з очей туман,
То ти прийшла, прийшла крізь горе й сльози,
Крізь буркуни й гіркий дурман…
Та пізно вже: пройшли юнацькі грози,
Я знаю, що таке обман,
І вже по скронях вдарили морози.

Опубліковано: Кременчук літературний : альманах. Вип. 2. Полтава : Полтавський літератор, 1996. 192 с.