Ще як туман вкриває стиглі роси,
Ще як з Дніпра і вітер не війне,
І не розчеше верб зважніли коси,
Коли і хто, розплівши сніп волось,
Відчувши щем солодкої знемоги,
Вночі назвав зозулею когось,
Зозулин цвіт роняючи під ноги?
І хто вдову, що тужить в самоті,
І жінку ту, що спекалась маляти,І ту, в сльозах, що збилася з путі,
Твоїм ім’ям наважився назвати?
А тільки щось в тобі – від наших доль,
А, може, в нас – незвідь твоєї долі, –
Твоє «ку-ку» почувши між тополь,
Ми зупиняєм кроки мимоволі.
І спів – не спів, а так собі «ку-ку», –
Не солов’їне тремоло сріблясте.
І скільки жить судилось на віку
Не знаєш ти, пташина попеляста.
І все ж нехай наповняться гаї
Твоїм «ку-ку» – від краю і до краю.
І хоч які співучі солов’ї –
Зозулі я на них не проміняю.
Душа без неї – річка без води,
Без неї світ холодний і беззвукий…
Ти завтра нас, зигзице, розбуди,
Хай гул і шум, а ти перекукукай.
Опубліковано: Кременчук літературний : альманах. Вип. 2. Полтава : Полтавський літератор, 1996. 192 с.
Немає коментарів:
Дописати коментар