Й здається – це не я вже – а усі ми.
Болять вінок терновий на чолі,
Чечня, Чорнобиль, Крути, Хіросіма.
Летять ракети, ядра, кулі, стріли.
Вдивляються у мене крізь віки
Прапрадіди, що хижу смерть зустріли.
Навіщо ми із темряви років
Приволокли крізь голод і руїни
З Освенціума, Кафи, Соловків
Хрест віри на Голгофу України?
Навіщо ми вмирали, щоб не вмер
Наш рід у дітях, у піснях, у слові,
Щоб знов ховав червоний людожер
Звірячі ікла в посмішку любові?
Навіщо ми заповіли Любов,
Надію й Віру рисами народу,
Щоб задушив сусід підступний знов
В обіймах братніх молоду свободу?
Стою в молитві, пращури, за вас.
Народе мій, пишаюся тобою,
Що в чорний час твій пломінь не погас,
Не зачерствів ти від наруги й болю.
Що трепетно навчаєш ти мене
Тримати на долонях скарб єдиний –
Оголене, знедолене, сумне
Тисячолітнє серце України.
Опубліковано: Кременчук - 2000 : літературний альманах. Вип. 4 / Спілка літераторів «Славутич». Кременчук : Християнська Зоря, 2000. 232 с. : іл. (С. 10-11)
Немає коментарів:
Дописати коментар