пенькі порослі
Далі он теж багато
Таж колись то були дерева
– Це з Макса, – і не позіхнув ніхто, – згадала пані Пінська. Вона пливла ще й руки завівши а то розвинала. Споглядачі перехопили її очі в очі. Спектрально пульсував сонячний диск й співав тихенько, політуючи панянці протисолонь навколо. Огорнутій хвальким вечірнім етером. Випадав уперед під гілку пан Знічевський – послався до білої мармурової затіні, де пані Пінська, зі стежки – аби й усі там – упала, – чуйно, аж якось антиконтртенорове:
Ніц чути. Місяця бліде
й освітле чоло біля ночі.
І пиво келихом іде
з руки до рук собі охочих.
Посіли на самій траві...
– Він, – у тилу почулося. Рецитатор зашарівся нараз, й пані Пінська, як підлетіла до згоригляду, мовила: маєш тобі монокля а мені бинокля. Не бачив криміналу, га? Хто у фонтана поліз? – Та я поліз. – А дітлашня (шня, шня – злунало, як в урочище) із усім острахом подивлялася на мокрі твої посліди. – Вже нехай свою маргарину телеглядачі мають, амінь. – Як отой Боб Арктор, першачок, коли стояв посеред майстерні "Гальма та коліса", – о, та лишень на дискотеку не повів. – То для питущих. – Це ти. – Дискотека й тощо завтра – сандалі, пісок, черепахи. Берег той. Потонемо. – Хай. Ми звідси ніде не підемо – oh! Don't bite me all Lemours! На що здатний комарик у середмісті – залетіти до кватирки, кусьнути за голе й сконати у свійського павучка тенетині. Але борони пан Талл зустріти ніч серед поля, де комар не є чимось гідним на осміх й трохишкідливим: зла й дика тварюка, пронозлива надсвідомо. Отже, вичерпано мій резерв трендової толерантності щодо комарів; більше з тим, й до мурашок теж. А зрана тихо. Чути, як на дротах десь осоїди посвистують. І одуд не ододкає. Згадай, де мені треба рано. Зрана... но я ж закохавсь. Хай триває досі вчорашній день, коли на повню чекали від вечора. Піджак був зайвий навіть хотів його кинути просто на шляху: так, но мені у село, у Кущі. – Цілодобові гості розбіглися нарешті, всі ті квакери, піонери, адепти, тощо. Осьо – пані задумкувата, замислена. Чи не тебе я спозирав повз коли їхали Крюківський міст. – Нє, то не я, – каже пані Пінська, – Завтра чекай, – Цікавощі. Наше спільне – лиш рік народження. Казанок кипітиме, радіо ревтиме. Инші. Є зорі. Й моя. Ще й невмирущий дзиґар кліпає. Коли відтак заходив – була тиша, тож зійшов вільно. Ае! Тюльпанів скілька й уся решта, що її помітно з-за гілок у деннім чи раннім світлі, також і ті, хто вже волає од-од-од, зараз є єдиним, й еманацією, й поверненням. Все одно до твоїх джинсів я дуже тотемічно ставлюся, сказати б: сидю от нагорі, згріб усю джинсу, шезлонґа декорував. Et decorum est. Цей дощ, пригадай, ми вчора з гір бачили – а був він лише там, на місті, тут ні. – Аби ж, комарі та мокрі, і порноґрув. – Чим це тут таким сталевим, чути, штинить, трактори, чи що, розжарило єдине сонце. Не вітер, а нестрим, і накотами, і з моря, то ніби теє, а то й отак, бач. А дивлюся на келих на столі – заріс, бачу, павутинням аж. Час тут лине також і туди ж, яко завше, й де його колись весь знайдено буде. – Одразу як не замріяти, то й непомітно. – Нащо курити, – каже пані Пінська, – як не затягуватися. Наче гербату курити. – Бо то є махра пекуча клясична: не тютюн. Тепло: потік у тунелі, й ми, діти, двоє у забродських чоботах, ходимо, а крижини відплинають далі й далі. Вчора ж Карлсонів собака був добрий, наче Морисет Аланіс чи то хто по радіо, – навіть не виліз, коли пан й пані Запеклі приїхали. Туман. Тепле на борту повітря від електросамограю дибає клявір по паперових з оголошення про Крим Крим Крим телефонах я спершу й не зазіхав дізнатися чи ж вітро чи тепло але пір’їною можна було б дарма що не пам’ятаю де вона upstairs лежить там лізти кресати нишпорити й радіо дуділо а ззовні чути ніби хтось звірячий мискою грає й уявляємо троє абреків – їхня то була затягана "двійка" під цвинтарем – нечутно зрізнобіч виповзли побачилися сказилися на лихе та й почалася тісна штовханина за одну маленьку Якраз литрову Дуже засмалену Може немиту Перекинуту Здеформовану на овал – О! Чути!.. Чи що... – Та чути вже: потяг. Робочий. – Одну єдину алюмінієву каструльку. Примарилося: здорова гроза, й гуркоче у собі дуже, й громовиці блимають, – но то хіба що по вухах ляск. Я йшов повільно й думав осьосьо встигну дійти а більше ніхто. Прочинив двері – досі тихо, і небо чорне. Перманентну флягу з трьома ковтками рислінґу на ранок ховаю під подушку. А що це? Тю, та то ж гукка. Тут я загубив її, її вільне місце, її вигляд за межею уявлюваного, і віднайшов знову, значно ближче до космосу. Пані Пінська знає, як від мене тікати – щоразу то з парою, то з імлою – но коли прийде, то й вода стає вином. Пісок схопивсь з глибин, посипав по наших теплих кісточках. Ти є сонце, або біля того – то притримай вогника, мені треба підкурити! Кава з минулих віків і зламавсь вимикач у настільній лампі вона самочинно вмикалася вже разів із чотири і з подвигів Геракла щезла остання сторінка – аби то не пан Запеклий видер й шруби загорнув – і дощу знов нема і я не вірю що. – А оте біле пити негаразд проти ночі, бо навіює жахи, й усі – про часоплин. – Мене досі чухмарить. – Мені досі холодно й тверезо. – Чуєш, сир буде curd, а не turd. – Дзиґарок щодня більше вибігає час летить наспівно й фраґментовано. – Йти вулицею без гавкоту було іще як учора затишніше й тіні. – Врятували мене од кондукторових домагань чарівна цифра V й груба зелена палітурка. – По Херсонській вулиці нагнали своїм рейнджровером пан Запеклий та пані Запекла, а пан Знічевський, озираючися періодично на чорночервоні цеглини обабіч, візуючи фіранки зразку MCMXLIV року, поторкуючи пощербані мінометним обстрілом стіни й ні жодного перехожого або авта, каже: Поетка, колишня. Живе ото там, – і моргнув у найчорнішу шибку, що за нею наочно панянка Антоновська ховалася і поринала. Ми ж скуштували, що мали, й заціпеніли. Мені темно, тобі тепло. – Досі гуляєш? – П'ятим томом, так. А вгледів на пероні 270-го километру тих недбалих нечуйних кондукторок. Молоді. Необізнані недосвічені. Не встигли. – Приходь малювати маркером мої стіни. – Прийду атож. Матиму за приємне прогуляти таку неабияку книжку по цих підводних вулицях. – Підводних ащей безводних. – Хай спливуть усі шість томів. Забув спитати у тебе де ти спала і як спалося. Бач оно книжкова шафка й дещо в ній заховане. – Каву заварюю. Йти було тихо майже непомітно. - Здаєця що зайде туман. – Піду на нього. – Загадала мені тут появу за тиждень. Лиш позавчора. – Найліпше й сьодні. О мій сповнений заглядання день. – Quantitizing. – Не вмирай. О. Ну ставай. Та я й сам оце, з паном Пшездецьким бо, портвейну скуштував, но досі не вірю, що вийшов на сухе. За напівхмарне небо безвітря й неспиту каву тримаюся. – О, так, так, ще, ще. – Може, то й фантом, але чому довжина волосся є нестерпною, воно заважає, висить, чухає, лізе, падає тощо. Здаєця, що від учора воно подовшало принаймні на півдюйма. – О, де ти! – Мене вже нема ніде. Ніхто окрім тебе не шукав і я теж нікого не бачив. І непорушне є все те жовте червоне брунатне: саме герметичні кольори і ще ти. – Герметичність є надсвідома бо об’єктив побачить хіба непрозорість вранішню і так тепло тепер. – Колочу каву і гадаю подовжити споглядання зелених палітурок підійти непоміченою хмаркою... сидів їжачок та й дивився перед себе скляними очима. Дивився... майбутнє було як не вчора чи осьо чи згодом але десь пройшло поруч, вже, тієї ж миті, коли виникла мені згадка, і ще згадка про каву, як досутню до загальної герметизованості, бо тепла є, тепліша за повітря тут у каюті але. – Не треба, не треба. – Гаразд. Бо кольори якщо й зблякають то перетворююця на неподібні й геть инші. Шибка вкрита вранішньою мрякою немає комахів-мурахів-ховрахів. – А ти безсумнівно куняв тому не забачив світла й не зчув неминучого. До речі туман. – Уже? Йду дивитися. Широко йду, далеко йду – вгадай-но, хто я є! Свій череп ношу з собою завітав один грибокоп завітав один пункер но ти ще не заходила далеко. – О лірико! – Вже мені однаково чи є на каві цукор чи й нема, аби над заходом височіла хмарність. Здаєця, я хронічно змерзаю – надто багато зайвих порухів, змін пейзажу, також забагато й непередбачуванощів. – Зізнайся у неврозі. – I truly appreciate your unexpected appearing & lunch options. Зір гострішає, – проказав й дістав зі штанів задньої кишені жменьку гвинтиків гаєчок шайбочок зсипав їх на стіл й тепер вони лежать непевно злягаюця й розпорошилися. – Сентиментальність є прилюдна меланхолія й жодного ліричного зойку. Будь-який оцет, аби з лози то був, і пан Боделер цього особисто певний уже як три роки. – Що, знов очі вилазять? – А, пригадав! Це було... і вся решта здаєця чи здавалося б численні події та наче три роки тому: отак тьмяно запам’яталося. Пані! Чи то клопи у канапі? – Ні, бо он диви звідки летить. Я його між сторінок приплющила а воно скверне знов приліта. – Хух скрізь тепло аж я тут голяка лише у шапці-хапці проте у вагоні було теж і я буксував й гальмував гальмував гальмував гальмував мало у Павлиш не переїхав. – Та давно так не було. Зимні дві ночі. – Досі буксюю. Оце осьо лише про комин згадав як він тако аритмічно стукає на до високе й двічі иншим звуком рипнув перше забув друге на фа і коли дивилися на вогонь то період од звуку до звуку ще зсівся і це ніби кіномузика тепер.
(бл. 2019)
Текст наданий автором.
Немає коментарів:
Дописати коментар