Здається, сонячно сьогодні не буде. Ще з учора електрика не з’являється. За вітром несе хмари з півдню. Теплий, чи шо, вітер?
Шерстяний Лемур сидить у мене на колінах й бурумсчить. Нема струму, та дощ є, і теж зі вчора. Але, як тут лишалася кава на одного, і коліщатко сухого спирту – то я нагрів собі ту каву, та все одно це замало для розігріву. Надворі ще пронизливіше, не хочу туди, але треба. Є парасоль. Вчора, коли заходив від озера крізь арку, небо двічі одповіло безгучним спалахом. Хмари досі летять. Година зараз десята, хвилин із двадцять, тільки-но проїхала собака вранішня. Порив вітру стрімкого. Дощ застукотів чутно. Гриби цього сезону ростуть дуже. Виступатиму в комедії під парасолем. Після ліфчика парасоль – найхимерніший, найпотворніший, найкумедніший витвір вікторіанської уяви.
Варто тільки зійти до флету з телефоном, як той телефон починає шаленіти. Але радощі є можливі лише за умов самотності повної, радощі прості, джаз, телебачення кабельне, мізки бананові. Коли ж безмежний дощ скінчився – я й не помітив. Сьогодні вітер є відсутнім, сонечко теж десь за непроникністю відпочива. Йдучи з лісу, думав про когось може хто сидить на ґанку: “Оце дванадцята зараз; сидить хтось іще з пів на десяту.” Але чекав на мене тільки Махатма. Він підвів голову, розіщулився і поодиноко сказав: “Няв!” Файно. Спокій. Немає марноти. Тихо. Радіо грає. Чай і таке інше. Далеко зайшов я лісом, далеченько, аж трасу побачив і почув.
Зараз, щось о вісімнадцятій, вже з годину накрапа дощик грибний. З ефіру линуть якісь нечувано далекосяжні прогнози. Зима буде тепла. Сніг перший ніби аж у лютому впаде. Лишатимуся тут. Загони поруч й хмизу в лісі доволі.
…вересня.
Сонце, вітер, бадьора прохолода.
Небо чистим зробилося вчора. Прохолода ширшає. Вночі навіть зазимок відбувсь. Але сезона опалюваного ще не почато в мене.
Смішні, геть окремі друзки тусовки бачив я сьогодні. Переміщавсь на червоних автах від Пивзаводу й назад з Потоків. Ганявсь за фестивалем бардів, все одно не встиг, лише оті друзки. І найзатятіші сиділи на станції метро Потоки, а чекати їм було лише саме дві години. Так, досить примарним був я сьогодні: дехто мене бачив, дехто – чув; але де я о цій певній хвилині, неможливо було визначити. Цікаві здібнощі ці. Мені схотілося чорного хліба, й ласую оце. Захід розвинений був на кілька етапів, і я його споглядав з пагорба дубасівського, п’ючи чайок гарячий, зелений.
…вересня.
Йду я собі на собаку вечірню з району поза заводом, темно, ніяково, безлюдно, аж їде опель великий назустріч, спиняється, й хлопець з нього пита, як у Кременчук потрапити; я кажу – та оце Кременчук, він каже – на завод, я йому – та оце ж осьо завод, за спиною, він каже – нєфтєпєрєрабативающій, тоді я сміюся трохи й кажу, що можу дорогу вказати, якщо пан двісті метрів підвезе, і тут той штемп каже, що ні, не підвезе – і розверта свою шайтанову гарбу й їде у напрямку, який я вказав. Розмовляв аж пошепки. Чи, може, він дуже-дуже перелякавсь, що я, ниций пролетар, зараз спаплюжу велюровий опелевий салон. Геть. Нехай поплутає по стежинах поночі на районі.
…вересня.
Чути стрілянину близьку. Слухаю “Мову риб”, п’ю чай вранішній. Небо чисте, сонце щире.
…вересня.
Приємно пити вечірній чай і слухати Патті Сміт з радіо. Я приїхав потягом; йдучи насипом уздовж вагонів, якраз і думав про те, як узагалі приємно кожен день слухати Патті Сміт чи Беншиз.
Тепер по кают-компанії тече ніжний, цікавий какаовий аромат, як захід сонця. Безхмарний, рожевий, мирний, тьотя співає.
Шось та зазимно. Зорі дрібні.
…вересня.
Тут – осіння дорогоцінна тиша. Яку можна, звичайно, трохи й зрушити Баухаузом чи Скрябіними. Сонце сідає тепер десь після сьомої години, і досить прохолодно одразу стає навколо. Шморгаючи носом, слухаю Європу, всяку стінговщину.
…вересня.
Чи може бути прохолода водночас пронизливою й бадьорою? Дуже змерзає третє око. Але озеро відчайдушно, безмежно, густо парувало на світанні. Де ж мої вірмени з кебабами? Я гадав, йдучи сюди, що вже смажать. Сьогодні день Надії. Той туман над озером – її символ.
…жовтня.
Захід завішаний прозорою психоделічною завісою. І є з чого. Тепло сьогодні було. Спершу – незаймана галерея пейзажної лірики, потім – дикі чагарі лісу, розмаїтість мухоморів, чийсь покіс. Знайшов також три рекордні, як м’ячі, дощові гриби. Розмовляв сам до себе, гадав, що там нема людей, біля озера, але, переходячи греблею, вбачив двох, з вудками й пляшкою. Окрім них ніхто мене не бачив. Мотоцикля я зачув серед чагарів, біля покошеного, і теж переховавсь. Пішов потім далі; за горою, в сусідній долині – нема ранчової вже огорожі. А сірники загубив, ймовірніше, що там, де курив, теж у лісі. Пішов я о десятій, повернувся – о чверть на п’яту, проходив і наспівував:
I was in forest!
I found a sausage!
I gotta complete
my nature’s knowledge!
Додому зайшов – і тут теж нема сірників. Чим же ж я підкурював учора? Я ж учора курив.
…жовтня.
Персики падають з дерева просто у потилицю. Солодкі.
Надзвичайно надворі, і не так собі спекотно, але ностальгічно й сентиментально. Якийсь косар сьодні ходив по тім покосі, як на кокосі, й косив. То мені довелося ще горою обійти до сусідньої долини, де було ранчо, звідти йти ледь помітною через перевал стежиною, сполохати великого сірого пугача двічі, стати біля ярочку, налити чай, а тоді вже плазувати. Руки усі кропивою попечені, ноги усі чорні. Морочив того косаря; але якщо він щось і бачив, то це – як піхти вклоняються. Проти сонця.
…жовтня.
П’ятниця. Герметизм щез; вночі відбулося не щось інше, але – розгерметизація. Бо сі розтікаше мисліє, і розтікахом. Вночі було надчудово; місяць осьо повний; але він тоді не сяяв відчайдушно з неба, й герметичні ще трималися хмари; вже летіли на північний захід, по лицю місяця проносилися, і теж робилося на землі то більш, то менш світле. Це шось біля другої години. Видимість була гарна, все аж світилося. Я походжав двором, двері були прочинені, і знаходив якесь місце, від хати віддалене, де б, завдяки відлунню од стіни лабазової, чути музику було б найкраще. І знайшов я те місце. І от прокинувся, і небо сяє (знов це слово!), вільне від хмар, і сонце гріє. Тепло, але в кают-компанії температура не підвищується; як було десять, так і є.
…жовтня.
…осінь невпинно жовкне, але подививсь, і осьо нема комарів вже. Сьогодні було напівсвітло, напівгерметизм. Музла на касетах в мене зібралося як ніколи, і все гарне таке. О неділі слухали духових джазменів, ті ж, хто прийшли танцювати, танцювали. Ми – блазнювали.
Довга, тиха осінь ще триває. Солодкі яблука (останні але), духмяний фенхель, ексклюзивні ласощі.
…жовтня.
Поки я шкарпети взував, піднялося сонечко. Привіт, сонечко! Лемуре, я тебе не будив!
(не пізніше 2025)
Текст наданий автором.
Немає коментарів:
Дописати коментар