Лиш сонце на обрій спливло,
А мешканці лісу свій танок
Давно вже вели. І було
То раю кусочок там був.
Без голосу того людського,
Лиш голос пташиний бринів.
І хмари по небу гуляли,
Легенько їх гнав вітерець,
Листочки тихенько шептали,
Здається, про дружбу сердець.
І вибігла з лісу берізка,
І так здивувалась красі.
І з хмар полились на моріжок
Краплини дощу. І усі –
І люди, тварини і птиці
Вдихали вологість оту,
Й природі, отій чарівниці,
Молитву шептали святу.
І звідкись узявся тут вітер,
Побачив берізку одну
І вмить закрутивсь, наче вихор,
І з нею почав боротьбу.
Берізці вчепився він в коси,
Без жалю їх рвав, шматував.
Не чув, як берізка голосить,
Заснув у душі його жаль.
І вирвалась раптом берізка
Й шмигнула в цю мить у кущі.
Одіж на ній – мов обрізки
Й страшне щось таке у душі.
І часто в житті так буває,
Що дужчий слабішого б’є,
Його зневажа і карає –
Слабий на коліна стає.
1994
Опубліковано: Ємець Паша. Дорогою терпіння. Від Сибіру до Каліфорнії: спогади, поезії. Торонто: Видавництво журналу «Всесміх», 1998. 202 с. (С. 93-95)
Немає коментарів:
Дописати коментар