А потім дитбудинок. Не могла старенька бабця п’ятьох дітлахів годувати і виховувати. Так і почалася перша сторона світу Івана Паскевича. Підріс, повернувся додому, до бабусі, допомагати в господарстві почав.
– Меткий онучок у мене, – раділа старенька. – Справжня поміч буде. Діждалася…Так життя і бігло б у своє неспокійне трудове русло. Спливали б роки, сповнені гарячими буднями, якби…
…Чорні хмари сунули над землею, а в тих хмарах блискавиці рвалися і грім бив залізними молотами по ковадлу землі. Виковзнув з-за хмар тих потворний шуліка з чорними хрестами на крилах. І сипнув градом смерті на землю, на людей… Запеклось щось у серці тринадцятирічного Івана. А потім потяглися дні за днями гіркотою і болями сповнені. Стискувалися від гніву кулаки. Волала душа, кричав кожний нерв:
– Помсти, помсти! Кари фашистським катам!
Вона прийшла. У село ввірвалися червонозоряні танки. Припадали до грудей рідних жителі, сльози радощів котилися по зблідлих змарнілих щоках. Рубцювались рани, влягались тривоги. І вже лунало:
– Три танкиста,
Три весёлых друга –
Экипаж машины боевой…
Всівся на броню й Іван Паскевич, блиснув посмішкою:
– Візьміть з собою. Уже шістнадцять мені. Я їм віддячу. Ох, віддячу…
Не брали. Назвали малим, побажали підрости трохи. Минали місяці, за рік витягся хлопець. Високий та стрункий. І ось – в рядах воїнів. Наша армія тоді вже йшла переможною ходою по Румунії, Польщі, Чехословаччині. Авангардні бригади підступали до чорного лігва фашизму – Берліна. З якимось внутрішнім тремтінням, з невимовними почуттями рвався в бій рядовий піхотинець Іван Паскевич.
Не повезло. Зупинилась їх частина на території України, потім повернула назад. Солдатські теплушки через десять днів уже котили навстріч великому сонцю по гомінливих сибірських залізницях. Тут і застала його звістка про перемогу над Німеччиною. Та тривога не згасала. Зі сходу загрожували озброєні до зубів армії японських мілітаристів – союзників Гітлера в Другій світовій війні. Вони підтягували все нові й нові дивізії до наших кордонів.
Почалося оточення головних сил Квантунської армії Японії.
Ішли в обхід через монгольські пустелі в тридцятиградусну спеку. Лопалися губи, горіли п’яти від розігрітого піску. Та йшли вперед, замикаючи грізне кільце. Ворог не сподівався побачити у себе в тилу радянських бійців. Після кількох кровопролитних сутичок здався. Колони полонених тяглися кілометровими ланцюгами. А їх обганяли танки з гарячими зорями на баштах і лився бадьорий спів:
– Три танкиста,
Три весёлых друга –
Экипаж машины боевой…
То була друга сторона світу Івана Паскевича. І цей світ він виніс на плечах своїх, проливши краплі гарячої крові.
…Третя сторона відкрилася йому в сивому наддніпрянському місті. Ще не мав спеціальності, не мав пристанища доброго. Тож як ішов набір робітників на деревообробний комбінат, подав заяву. Направили в деревообробний цех. Довго дивився на його руки старий фрезерувальник Тимофій Кулик. А потім показав свої.
– Бачиш, жодного разу не обранився. В справі нашій головне – уважність і точність. Десь проґавиш – все життя каятимешся.
Учився уважності й поважності. Поспіх тут зайвий. Ця третя сторона світу визначила його подальшу долю.
Ось уже сімнадцять років він приходить у цех. Досвідченим оком перевіряє верстати, дивиться за роботою інших. Учні, що навчалися в нього, – не нахваляться учителем. Дійсно, навчив усього. А коли відбувалися в Полтаві змагання кращих верстатників, усі лаври пожав Іван Григорович Паскевич. Тоді ж йому і вручили почесну нагороду – іменного годинника.
Якось викликав робітника до кабінету Михайло Іванович Рассохін, директор. Ідучи, думав верстатник:
– Чого б це?
Поговорили про те, про се. Про учнів своїх розповів Іван Григорович. То про Івана Долодаренка, то про Бориса Лебеденка, який уже майстром цеху корпусної меблі працює, про Михайла Труханова, про… Та скільки їх! Адже кожного року трьох-чотирьох навчав спеціальності. Про себе ж слова не мовив.
Посміхнувся директор. Скромний робітник. Навіть декого з слабших хвалить, а про себе замовчує. А є про що сказати. І про те, що змінні завдання виконує щоразу на 150 процентів, і про те, що п’ятирічку виконав ще три роки тому, а зараз в рахунок 1972 року працює, і про те, що удостоївся звання кращого верстатника підприємства, і що в парторганізації комуніст активний.
А на прощання директор попросив:
– Ану, покажіть руки свої.
Показав. Ніяково стало навіть. Що цим хоче сказати директор?
– Хороші руки у вас, Іване Григоровичу. Без жодної подряпини. Вмієте, значить, працювати. І цьому хлопців навчили. Ваша професія, хоч і не така, як у металургів і гірників, але почесна, дуже потрібна.
…Четверта сторона світу обернулася до нього з того часу, коли вперше глянув життю в очі його син Анатолій, а за ним і донька Наталка. Вони стали йому світом того батьківського щастя, яке можна передати лише чуттями і справами. Ця четверта сторона принесла йому безліч турбот, та вона дорога йому з своїми прикрощами й гіркотами, з своїми щедрими на тепло і ласку літами. Четверта сторона світу – то його утвердження на землі як продовжувача роду людського. Бо з часом діти переймуть надбання батьків і візьмуть всі сторони світу на свої зміцнілі плечі. І впаде зерно в ріллю, і загуде машина, верстат, і радітиме земля людьми, що мають свої сторони світу.
Опубліковано: Чіп Б. Чотири сторони світу (нарис) // Кременчуцька зоря. 1971. 21 січн. № 9 (11132). С. 3.
Немає коментарів:
Дописати коментар