Реквієм мовчання – Іван Калениченко

1

Заблукали думки в любисткові,
Аж потерпли слова від зелені –
Золотіють на обеліскові
Тихо сказані, ніжно стелені.
А за ними осмута крадеться,
День згасає у синім спокої.
І принишкли на серці радощі,
Стихли звуки зорі високої…

2

В Долині смерті і земля горіла.
Те згарище півсвіту затягло.
Здавалося, що ранком вечоріло –
Навкруг кипіло, гупало гуло…
З надії, віри миготіли іскри
У чорній каламуті «вечорів».
І одяглися діти-обеліски
У посивілий колір матерів…

3

Насуплює хмара розкошлані брови,
Мов дядько Андрій, як шевцює щодня.
Цей дядько безногий – з війни нездоровий,
В піснях напува вороного коня…
Пройшов вороний усі роки вогненні,
Над дядьком ізраненим плакав без сліз,
Мов добрий товариш; крізь пекло воєнне
До днів Перемоги гармату довіз.

4

Сопілко, сопілко, калинова гілко,
Розбризкані роси – калинові сльози –
Влилися у пісню – аж боляче й слізно.
Запізно… Запізно…
У співі сопілки з тоненької гілки –
І щире кохання, й надія остання:
Жіночий супутник –
Із фронту трикутник…

5

Золу не вигорнуть ніколи –
Осіла в серці ще з війни.
Згоріли Йвани і Миколи –
Чиїсь батьки, чиїсь сини…
А матері, немов тополі,
Мужів чекають і синів.
Супутниці гіркої долі –
Точніших не знаходжу слів…

6

Вже рубцями життя заспокоїлись рани,
Оновились думки у розповні весни,
Та приходять у сни до батьків-ветеранів
Друзі – ті, що лишились на стернях війни.
У травневу теплінь, як заквітне природа
І увись полетять тисячі голубів, –
Засумує нев’януча пам’ять народна
У небеснім огромі під реквієм-спів.

7

На тих місцях, де закипала й сталь,
Де полягли в боях батьки-солдати,
Де я травневим чорнобривцем став, –
В земній скорботі Батьківщина-мати.
Спинився зір на Вічному вогні,
Ця зустріч наша, знаю, не остання.
Вже скільки літ сюди стежки сумні
Ведуть мене у реквієм мовчання…

Опубліковано: Калениченко І. Долоні подорожника : Лірика і гумор. Київ : Радянський письменник, 1990. 94 с.