Упав туманом в стерні нив
І в золоту кленову осінь
Найперші сльози проронив.
Без показної суєти,
Та все, що є тепер живого,
Спішить дожити, доцвісти.
Земля хапається віддати,
Чогось колись недодала,
Немов не всі барвисті шати
Подарувала за тепла.
Як винограду брость багряна,
Горить вночі Волосожар,
І тінню жовтого платана
Янтарно світить тротуар.
Грайливий вітер на світанку
В Дніпро насипав сивих зір
І горобину, мов циганку,
Одяг у сміливий убір.
Пробивши товщу падолисту,
Надійно спершись на ціпки,
Через галявину барвисту
Бредуть на сонце маслюки.
А по ночах, в розмові щирій
Про щедрість рідної землі,
Безладно, знехотя, у вирій
Летять під небом журавлі.
Вже доживають квіти віку,
І все ж, відчувши свій кінець,
Цвітуть повторно вероніка,
Пахуча таволга й жовтець.
…Чомусь любов розквітла знову,
Тепліша стала, ніж була.
Хіба й для неї вже раптово
Пора осіння надійшла?
Опубліковано: Кременчук літературний : альманах. Вип. 2. Полтава : Полтавський літератор, 1996. 192 с.
Немає коментарів:
Дописати коментар