Пам’яті кременчужанина Кості Ємельяненка.
Сповідь
Це було чи виділось мені,
Чи вітри гінкі нагомоніли?
Матінка сиділа при вікні,
І слова, як листя, шелестіли:
– Де, синочку рідний, де ж ти? Де?
– Я далеко, мамо, в сорок третім.
Наді мною досі сніг мете.
Наді мною – снігові замети…
– Чом ти, любий, не вберіг себе
Для мене, для всіх нас?Сину, сину…
– Не вберіг я небо голубе
Лиш для себе.
То й уся провина.
Перед вами іншої – нема.
Перед вами весь я, до останку…
Лютою була тоді зима.
Розкажу про свій останній ранок…
Ми лежали, мамо, на снігу:
Нас поклали кулі кулемета.
Віщували доленьку лиху
Кровію окроплені замети.
Десь висіла у повітрі смерть.
Кожен відчував її, незриму.
«Треба, щоб замовкнув кулемет», –
Командиру я сказав своєму.
Командир вдивлявся в каламуть
З вітру й снігу. І, нарешті, мовив:
«Костю, друже, будь щасливим, будь…
До атаки ми усі готові».
Ой ви, хлопці, – степові орли!
Кулі крила вам попідрізали.
Попрощатись навіть не могли.
Поглядами мовчки проводжали.
На прощання я вам усміхнувсь:
Вище носа – ворога зметемо!
Вашої атаки я діждусь…
Ми листи додому не пошлемо.
Я в свою чомусь не вірив смерть.
Може, й дивно, але я не вірив.
І пірнув у білу круговерть.
Обережно серцем полем міряв.
Щоб не сталось, мусив доповзти,
Бо на мене в друзів вся надія.
Я хотів їм весни зберегти
В цій страшній і дикій веремії.
Рукавиці…
Загубив в снігу.
Руки – не мої неначе.
Вперше кляв я зиму і пургу,
Й недосвідченість свою хлоп’ячу.
Що не метр, то важчало мені.
Як той кріт, занурився в сніги я.
Враз почув ридання голосні –
Ти кого оплакуєш, стихіє?
Я все повз.
Вже насип маячів.
А на ньому – наша залізниця.
Крають поле вогняні смерчі,
Не змовка й на мить ворожа криця.
Руки…
Всю вам силу віддаю.
Про одне молю: не замерзайте.
Ми ж не десь там – в рідному краю,
То ж останні метри подолайте…
Подолали…
Й стали, як граблі.
В розпачі припав до автомата.
В серці закипіли всі жалі:
Як тепер у ворога стріляти?
Ось який я, матінко, солдат.
Ви ж мене вважаєте героєм.
Говорить повинен автомат,
А вітати ворога – набої!
Руки, руки…
Я їх не вберіг.
Неминуче настає розплата.
Ох якби…
Якби тоді я зміг
Вдарити прицільно з автомата!
Не було для відступу доріг.
Та й шукати їх не мав я права…
Як в дитинстві, я пригубив сніг…
А вгорі чекала смерть кривава.
Хвилю… Дві…
Ні, більше я лежав
Перед тим кидком своїм останнім…
Як в туман, на кулемет упав.
Погасили світ пекучі рани.
Ще почув, як рота піднялась,
Як «ура-а-а» розкрилено неслося.
І здалось: мене ти обняла
І моє погладила волосся…
От і все!
– Ні, сину мій, не все:
Після бою друзі хоронили…
Твою славу й досі час несе.
Комсомольці ходять на могилу.
Опубліковано: Паліївець І. Ф. Юність комсомолії Кременчуччини. Кременчук : Кременчуцька міська друкарня, 2007. 925 с. (с. 677-679)
> Іван Жук
Немає коментарів:
Дописати коментар