Покинута хата – Григорій Івасенко

   Стоїть вона сиротливо на краю села. Одинока, оточена великим садом. Притулилась до гори, а справа протікає струмок-річечка, яка колись була повноводною річкою. І працював тут водяний млин.

   Було, було, та й… загуло.

   А тепер стоїть вона одиноко і ніхто не загляне в порожню хату.
   Зовсім недавно в ній жили люди, а подвір’я наповнювалося веселим сміхом дітей. Бігало їх тут четверо, та повиростали, порозлітались.
   Стежки позаростали споришем, дерева не обкопуються. Лише город не пустіє. Частину обробляють сусіди, на іншій випасають худобу.
   Сумує обійстя за людьми, за веселим щебетанням дітвори. А саме тут у свій час лунали старі українські пісні: «Стоїть гора високая», «Повій, вітре», «Ой, гаю, мій гаю», різноголосся яких було чути далеко. Хата була привітною, радість і душевне тепло панували тут.
   Господарі довгенько її будували: міцний, широкий фундамент, п’ять просторих кімнат, стіни з ракушняка, облицьовані білою цеглою. Високий, гарний будинок. Водяне опалення провели, але і піч поставили: яка ж то селянська хата без печі? Сміялась хата, світла, привітна, радуючи господарів і сусідів.
   Збігали роки. Діти підростали, закінчили школу, дякуючи батькам, закінчили технікуми, інститути. Одружилися, і, як ті лелеки, подались у вирій: хто в Київ, хто в Полтаву та інші міста.
   У своїй просторій хаті залишилось лиш двоє: батько і мати. Невдовзі залишив цей світ господар, а через рік-два – і працьовита хазяйка двору.
   Спустіла хата, сумна тиша огортає двір. Рідко навідуються діти, в основному, щоб впорати город. Схиляє свої віти розкішний сад, що колись був багатий на червонобокі смачні яблука, груші, сливи, абрикоси.
   Обвалюється штукатурка, тріскаються стіни, допомагають руйнувати будинок миші та щури. Уже і пів шиферини на даху немає. Взимку залітає сніг.
   Плаче залишена хата за дітьми і господарями, за веселим людським гомоном. Нещаслива її доля. А стояла б вона довго, якби в ній жили люди.
   – Подивіться, люди добрі, яка я ще гарна і міцна, можу ще довго радувати людей своїми світлими вікнами… Є в мене і подруги. Їх близько двадцяти. Доля їх майже така, як і в мене. Стоять по селу пусткою біля 20 хат. Розкидані далеко одна від одної, і важко поспілкуватись, розказати про свою важку долю, про лихоліття, про те, що покидають село люди, а особливо молоді.
   А жаль! Який простір, яке повітря, яке багатство криється в землі, якщо її обробляти старанно і з толком.
   Але хочеться вірити, що настануть кращі часи, і знову засяють вікна добротного будинку і буде співати мама і щебетатимуть діти.

Опубліковано: Івасенко Г. За покликом серця. Дем’янівка : Світанок, 2007. 102 с.

> Григорій Івасенко