Аж відляски летять в тривожну далечінь.
А я ловлю рядки в грози дошкульним ритмі…
У пам’яті – село, закущений ячмінь.
Бабуся на обніжку корову випаса…
Не міг тоді збагнути всі батьківські тривоги –
Було, закривши книжку, на вигоні гасав.
Дитинство по війні сіреньким і замученим,
Голодним кошенятком забилося в куток.
Світанки молоді, навчання і заручини
Війна переорала. Змотавсь мій шлях в клубок.
Тепер у рідній край звертаю погляд круто –
У серце вріс корінням і щему завдає…
Свого дитинства «рай» по ниточці розплутав –
Нехай гінке пагіння на сонці виграє.
Ех, косу поклепати б за батька, як годиться,
І розмахнутись нею – не втомлюйся ж, плече…
На сінові поспати б, а то щоночі сниться, –
Було, постелить мати й не відведе очей…
Опубліковано: Калениченко І. Долоні подорожника : Лірика і гумор. Київ : Радянський письменник, 1990. 94 с.
Немає коментарів:
Дописати коментар