А приїхав – чорні двері відчинила вже труна.
Чорні верби нахилились над рясною сивиною
Чорні вишні позбігались,
Чорна плаче далина.
Вже вам вітер не повіє.
Місяченько не всміхнеться.І зозуля на світанку добрих мрій не накує.
А травичка біля хати на зелені ніжки пнеться,
А при березі в березі сік, мов сльози, виграє.
Тричі різаний і шитий, на війні свинцем побитий,
Стане батько, мов ікона, гляне смерті віч-у-віч.
Біля нього скраю тихо всенародне сяде лихо
І воєнне, й повоєнне, і з важких десятиріч.
Там жінки в плугах голосять,
Там сирітки хліба просять,
Там садки рясні під корінь йшли рубати зі слізьми,
Там дитина крутить жорна,
Білий світ там в сукні чорній,
Але люди непоборні залишаються людьми.
Станьте поруч над труною, над рясною сивиною,
Люди знані і незнані, люди рідні і чужі.
Треба з миром і любов’ю в світі жити між собою,
Бо усім судилось бути на сумній оцій межі.
Станьте поруч над труною, над безмежною журою
Всі – і атомні й нейтронні – навіжені палії.
Чи не мати вас кохала?
Чи не мати годувала?
Чи не вам заповідала думи й радощі свої?
Знаю, мамо, ви з могили вже не встанете ніколи,
Смерть не вб’єш, і не підкупиш, і не скажеш:
«Відійди!» –
Але Ви життям скріпили всенародне вічне коло,
Бо і в дітях, і в онуках мати житиме завжди.
Нам в піснях її тужити,
Нам її плекати мову,
Щоб зернятком проростала – вічним колом у ріллі.
Поки в світі буде жито,
Поки в світі буде слово,
Поки в світі будуть люди –
Буде Мати на землі!
Опубліковано: Кременчук літературний : альманах. Кременчук, 1992. 155 с.
Немає коментарів:
Дописати коментар