Осінь – Валентина Францевич

Хмари дикими стали,
легко мчать над степами,
пухким снігом, дощами
землю сіють святу.

Серце моє, не журись – Паша Ємець

Почну я із вітром розмову,
Й він ніжнії шепче слова,
А часом доходить до грому –
Й такеє між нами бува.

Ліричне – Степан Сухаренко

Коли б, як я, любила ти, кохана,
Життя б здавалось казкою мені.
І не боліло б серце, наче рана,
І чарували б квіти весняні.

Холодний потиск теплих ще долонь… – Микола Невмивака

Холодний потиск теплих ще долонь,
І в серці попіл, де горів вогонь…
Твій чорний локон, наче вирок долі,
Біля моїх давно вже сивих скронь.

Не говори ніде, що ти поет… – Микола Невмивака

Не говори ніде, що ти поет,
Хоч слів красивих назбирав букет.
Поетом будеш, коли кров’ю серця
Слова напишеш гострі, як багнет.

Чоловікам – Любов Пічугіна

Якийсь мудрець назвав слабким нас полом.
Цікаво, що він на увазі мав?
Та нас віками не схилить додолу,
Терпіння й силу сам Господь нам дав.

Стоїть під Києвом Батий – Олег Головко

Дівчата плачуть у полоні.
Горять покинуті хати.
І п’ють Дніпро монгольські коні –
Стоїть під Києвом Батий.
По всій землі печаль дівоча.
Вогонь багать із темноти.
І тужить пісня опівночі –
Стоїть під Києвом Батий.

Ода жінці – Олег Головко

Воістину небесна і земна.
Заквітчана і терном, і барвінком.
Свята і грішна.
Рідна.
Чарівна.
Повіки будь.
Повіки слався, жінко.

Додому – Любов Пічугіна

Коли відчую в серці тихий щем,
До вуст несміло доторкнеться втома,
Немов на сповідь, полечу додому,
Де завжди пахне літом і дощем.

Біля вічного вогню – Любов Пічугіна

Змовкли серця юначі 

               грізною ніччю,
Щоб загорітись нині 

               Вогнем Вічним.

Ниткою виводила про палку любов… – Світлана Яненко

Ниткою виводила про палку любов.
Кожен хрестик пестила кольором дібров.
Мальви посадила в ряд на полотні,
Вишивала серцем лагідні пісні.

Диптих – Віктор Кожушко

I

Холодним світлом
Невідомих зір
На теплу землю
Падають світи.

Та лиш один
Приковує мій зір –
Це ти, земний мій світе,
Ти!

Всю ніч блукав по горах і міжгір’ях… – Віктор Кожушко

Всю ніч блукав по горах і міжгір’ях,
Обпалюючи губи і долоні,
Горів у сяйві синього двозір’я,
А вранці утонув у трепетному лоні.

Благословенні ті, що нині люблять – Світлана Яненко

Не говори, коханий, слів не треба,
Лише послухай шепіт мій і спів,
Бо ти – земля, а я – безкрає небо,
Яке не має власних берегів.

Дощ – Світлана Яненко

Дощ б’є у шибку, тихо шелестить,
Важкі краплини падають додолу.
А серце мовчки плаче і болить
Так довго-довго й тяжко, як ніколи.

Коли на небі зірочка горіла… – Світлана Яненко

Коли на небі зірочка горіла,
Прийшов до мене, душу сколихнув.
Твоя душа з моєю гомоніла.
І як таке буває, не збагну?

Яка в кого доля – ніхто не вгадає… – Іван Калениченко

Яка в кого доля – 

         ніхто не вгадає…
Де слалась стежина – 

         взялось бур’янами.

Не дивися так сумно на мене – Світлана Яненко

Не дивися так сумно на мене,
Не дивися і серця не край.
Ти щоночі приходиш до мене
В ті хвилини, як квітне розмай.

Відшуміла весна у кронах… – Іван Калениченко

Відшуміла весна у кронах,
Спочиває на срібних росах,
І вистрілює сонце промені
На траву у гінких покосах.